Мої свекри – ще ті чудні екземпляри! Зараз зрозумієте, про що я. Це ж треба було додуматися свекрусі – попросила, поки вона поїхала на відпочинок, доглянути молодшого брата чоловіка. Ті дні просто незабутні! Тепер мій Тарас їх ні чути, ні чоти не хоче.

Звичайно, за 6 років нашого шлюбу з Тарасом я чудово усвідомлювала, що його батьки – ще ті чудні персонажі. До Тараса, свого старшого сина і мого чоловіка, вони завжди ставилися прохолодно й упереджено, ніби він чужа людина. Це було особливо помітно, коли я бачила їх разом із обома синами.

До Ростика, свого молодшого наприклад, вони ставилися дуже позитивно та доброзичливо. Я навіть не знаю, може це так у селах заведено, бо сама я з міста. Але мені це завжди здавалося дуже неправильним.

Батьки мого чоловіка по молодості часто їздили за кордон на заробітки. Тарас же тим часом залишався з бабусею, яка швидко навчила його, що життя не рай і працювати треба вміти ще змалку. Напевно, це навіть добре, бо до повноліття Тарас вже переїхав до міста. Тут він швидко знайшов роботу і житло. Подорослішав, набрався досвіду, навчився професії, а згодом зустрів і мене.

Ростислав також хороший в цілому хлопець. Але йому все дісталося на блюдечку. Пізня дитина, з якої свекруха зі свекром здували пилинки і здувають досі. Про виховання любові до праці там не йшлося. Він вже не дитина, навіть живе з однією дівчиною у власному приватному будинку, який йому подарували батьки.

Вони тепер сусіди зі свекрами. Але з такою умовою, що по господарству йому допомагає батько, а мама завжди принесе щось вже наготовлене свіже поїсти. Ростик працює з дому через Інтернет, заробляє якісь копійки. Його все влаштовує, а мене таке життя навіть трохи лякає. Які перспективи?

Півтора місяці тому все змінилося. У моєї свекрухи раптово погіршилося самопочуття, і вона була змушена була лягти спочатку до лікарні, а потім їхати на 20 днів в санаторій. Свекор теж поїхав разом із нею, щоб доглядати – він її дуже любить.

Ми з Тарасом приїжджали до них, навідувалися. Привезли купу продуктів, потрібних речей. Ростика, до речі, навіть близько не було видно. Але до нього чомусь ніяких претензій не виникло. Він же сам залишився на господарстві, без маминої і татової підтримки. А Ольга Степанівна ще й умову поставила, щоб Тарас доглядав молодшого брата, поки вона набирається сил.

Знаєте, не хочеться зараз згадувати, але нам на весілля батьки чоловіка подарували невелику суму грошей, на перший внесок за нову квартиру. Хоч ми й вирішили жити поки що на орендованій, умови підходять. Та й навіщо зараз кредит, коли не зрозуміло, що завтра буде.

Але гроші зберігаються на рахунку і приносять хоч якісь відсотки. Може, хоч подушка безпеки буде. Ну та не про це зараз мова, а пр те, що молодшому брату чоловіка дістався цілий будинок, просто так. А що йому на весілля подарують, літак? Такі ось стосунки.

Найцікавіше почалося, коли ми приїхали до брата чоловіка. Я ж міська, звикла, що сільські – всі трудяги. А виявилося, анітрохи.

Ростик облаштував кімнату у будинку особисто під себе. Там у нього стояв комп’ютер зі швидкісним інтернетом, акваріум з рибками та купа нісенітниці. На підлозі – порожні коробки з-під піци, дивно, я думала, доставка її туди не возить. Все, навіть підвіконня, заставлено сміттям та іншою всякою всячиною.

До речі, кімната, де жила подруга Ростика, в принципі нічим не відрізнялася. Посередині диван, продавлений та дуже брудний, купа одягу по кутах, дуже багато косметики. Якби їм було по 16 років, я, мабуть, ще зрозуміла б. Але вже дорослі люди, за двадцять років, та ще й батьки живуть поруч. Що це за жах взагалі?

Але Тарас мене порадував. Показав, що з нього вийде чудовий батько та господар. Хоча я це й так уже знала. Спершу він накричав на свого братика, висловлюючись дуже і дуже доступно і зрозуміло. Я особисто від нього таких слів ніколи не чула, але ж це брати. У них так заведено.

Потім Тарас вимкнув електрику у всьому будинку і поставив ультиматум: або Ростик починає прибирання, або чекає вечора, поки зовсім стемніє, і лягає спати. З горем навпіл Ростик погодився.

Треба було помити підлогу в кімнатах і протерти пилюку. Я навіть сама мало не зголосилася допомагати, але мене зупинив Тарас; прибиранням займався Ростик і його подруга, Віка все-таки прийшла на допомогу. Так скінчився перший день.

Наступного ранку роботи у молодих було ще більше. Тарас погнав їх, як табун, до будинку батьків. Там, хоч і було чисто, треба було також прибрати якісь дрібниці. Лише коли впоралися із цим завданням, Ростик та його подружка пізнали, як виявилося, справжню роботу.

Батьки не могли залишити господарство на сина та його подругу, бо ті банально не знали, як доглядати курей, гусей та індокачок, їх усіх треба було нагодувати, прибрати за ними бруд, випустити надвір і пригнати назад. До нашого приходу цим займалися сусіди. Небезплатно, зрозуміло.

Тепер настала черга Ростислава. Скільки б він не нив і не скаржився на те, що його «справжня» робота теж вимагає його присутності, Тарасу було байдуже. Тож Ростик почав розуміти, що таке сільське життя.

Ще кілька днів ми пробули у них, ночували в домі молодшого брата мого чоловіка. І ці дні ростик запам’ятав дуже добре, я запевняю вас. Виховання працьовитості пройшло успішно. Але, чесно кажучи, це пішло йому на користь.

Потім, коли ми вже виїжджали, чоловік обійняв брата і сказав йому, що приїжджатиме тепер частіше, щоб переконатися, що з господарством все в порядку. Так вони й домовились.

Але потім, коли ми з Тарасом, задоволені собою та зробленою роботою, приїхали в гості до свекрів після їхнього повернення, наш настрій трохи зіпсувався.

Хоча я й не чекала якоїсь особливої похвали. Та почувши про те, який Ростик молодець, бо старший брат навчив його прибирати за собою і стежити за птицею, моя свекруха видала:

– Якщо ти так кажеш, Тарасе, що Ростик тепер і газда гарний, знаєш, може, справді зробимо так? У нас два будинки поруч, а ми з батьком уже старі. Що скажеш, якщо ми і свій дім перепишемо на Ростика? Заживе нарешті по-людськи.

Навіщо було говорити таке Тарасу, я просто не розумію. Тоді він промовчав, ми просто повернулися додому, не обговорюючи той момент між собою. Але мені за нього прикро досі, якщо чесно. а він їх знати не хоче тепер нікого.

Дорогі батьки, не робіть так ніколи, я вас дуже прошу. Адже у ваших дітей теж є почуття. Іноді краще промовчати і не псувати нікому настрій. Будьте мудрішими, будь ласка! Нам не потрібні ті будки, аде х таким ставленням – і такі родичі теж не потрібні.

Джерело