Василина не могла натішитися, що зима цьогоріч виявилася такою теплою, майже без снігу, бо інакше вона навіть не знає, як би перезимувала. Часи непрості, пенсія маленька, на городі поратися уже сил немає, а жити за щось треба.

В минулому році Василина відсвяткувала свій 80-річний ювілей. Начебто, ще не зовсім стара, але роки беруть своє, і все частіше здоров’я стало підводити літню жінку.

Доля у Василини була непростою. Вона рано вийшла заміж. Прожила з першим чоловіком майже 20 років, а потім його раптово не стало. В 40 років вона залишилася вдовою.

Жінкою вона була вродливою, тож стали до неї свататися чоловіки і з їхнього села, і з сусідніх, але, здебільшого, всі вони були або розлученими, або вдівцями.

Василина вирішила, що такого “щастя” їй не треба, особливо після того, як став до неї заходити Василь. Він був вдівець, на 8 років молодший за Василину, сам виховував свого 10-річного синочка.

У Василини спершу було бажання спробувати з ним сім’ю створити, і стати матір’ю для його синочка, але коли вона зрозуміла, що Василь до неї приходить лише поїсти, а сам не цікавиться ні її справами, ні нею, бо не раз вона сама його бачила з іншими, молодшими, жінками, то вказала такому нареченому на двері, і сказала, що з неї досить.

– Ну як ти не розумієш? – виправдовувався Василь. – Я молодий чоловік, і вони молоді. А ти якраз для життя годишся, то виходь за мене заміж і нічого не вигадуй.

Не стала його слухати Василина, бо такий чоловік, який буде заглядати за кожною спідницею, їй точно не потрібний. А от про маленького Андрійка, сина Василя, вона не переставала дбати. Прикипіла вона до цієї дитини всім серцем, адже своїх дітей у неї не було.

Коли Василь приводив чергову пасію додому, то Андрійка часто приводив до Василини, щоб він не заважав його щастю.

– Нехай син у тебе побуде, поки моя дружина звикнеться, а потім я його заберу, – казав Василь.

– Не проблема, – відповідала Василина. Вона, навпаки, з радістю чекала, коли Андрійко прийде до неї, розповість, як у нього справи в школі, пригорнеться, а вона його чимось смачненьким нагодує.

– Тітко Василино, мені інколи здається, що Ви мені рідніша, ніж батько, – якось зізнався Андрій, коли вже трохи підріс.

Допомогла йому Василина і тоді, коли він зібрався їхати в місто вчитися, і треба було грошей і навчання, і на харчування.

Батько йому відмовив, сказав, що грошей немає. А Василина знайшла – продала кілька своїх золотих прикрас, і дала хлопцю гроші на перший час. А потім, всі 5 років, поки Андрій вчився, вона возила йому в місто продукти.

Доля була доброю до Андрія, він вивчився, і поїхав за кордон, вже багато років живе в Аргентині, там і одружився. А додому не приїжджав, бо ж дорога дуже далека.

Перший час Андрій підтримував зв’язки з Василиною, а потім як пропав. Вона у Василя питала, що з сином, а той відповідав, що йому байдуже, бо до того часу оковита стала його найкращим другом.

Не знала Василина, де шукати свого прийомного сина, тому змирилася, і стала собі жити, особливо ні на що не сподіваючись.

Якось сиділа Василина на подвір’ї, гладила свого кота, який вже багато років був її єдиним другом, як раптом вона побачила, що в її хвіртку заходить молодий хлопець.

Андрій! Він так схожий на Андрія. Але ні, Андрію зараз мало б бути років 50, а це – зовсім молодий чоловік йде до неї і посміхається посмішкою  синочка.

– Добридень! Я Андрій, – чемно привітався хлопець. І поспішив все пояснити, бо бачив, як розхвилювалася старенька.

Це і справді був син Андрія. Хлопець розповів, що батька давно не стало. Але про Василину знає і його мама, і він. Андрій просив дружину і сина подбати про жінку, яка замінила йому маму.

І тепер, коли Андрій виріс, він приїхав в Україну, щоб допомогти бабусі. Почав він з того, що вирішив зробити капітальний ремонт в домі Василини, і провести воду в дім, бо літній жінці важко носити воду з криниці.

Коли до двору Василини почали звозити будматеріали, прийшов до неї і Василь, знайшов час, коли був тверезий. Йому вже добрі люди донесли, що його рідний внук допомагає Василині, і це його дуже зачепило, адже Андрій до нього навіть не зайшов, щоб познайомитися.

– Я – твій рідний дідусь, і ти мені маєш допомагати, – сказав Василь гостю. – Вона тобі ніхто, – кивнув він на Василину.

Хлопець на це лише посміхнувся.

– Приємно познайомитися, – відповів. – Не знаю, але батько про Вас нічого не говорив, він просив мою маму, а вона мене, подбати лише про людину, яку вважав найріднішою.

Пішов Василь без нічого, бо зрозумів, що це розплата за його безвідповідальне життя…

Джерело