Вечоріло, а син все ніяк з роботи не повертався. Дуже вона його любила, лише він був її єдиною втіхою після смepті чоловіка.

Славко ріс хорошим і добрим хлопчиком. Усі вчителі ще в школі Мотрі доповіділи:

– Пощастило вам з синочком, он дівчата зараз пішли, тільки про гульки і думають, а Славко постійно в розмові батьків згадує: чи мама з роботи вже натруджена повернулася, чи тато город виорав.

Пожитками вони не багаті були. Жили у старенькій хатині на околиці села. Хата була свекрухи, але жили вони в мирі та злагоді весь час. Коли Мотря без доброго чоловіка залишилася, Ніна завжди її підтримувала. Любила як рідну донечку. Тому  Мотря ніколи й подумати не могла, що стане для невістки ворогом у своїй хаті. Для дружини свого єдиного і такого любого Славка.

Та йшли роки і син привів у хату дівчину, сказав, що закоханий дуже у неї. Мати й перечити не думала, через рік була вже онучка, Анастасія. Мотря дуже любила дівчинку, поважала невістку. Та через всою доброту не раз стpaждала.

Наталя, як тільки переступила поріг їхньої хати, відразу відчула дух господині, коли помітила, що їй ніхто тут не перечить. І з молодої та щирої дівчини з роками перетворилася у ненависну жінку.

Мотря і пирогів напече, і город великий обробить, і корову тримає, все для дітей старається. Наталя ж то у місто вчитися подалася, внучку на бабусю залишала, коли поверталася все їй не так, “дитя голодне та холодне, брудне, не на ту ногу черевички взуті”. Все мала за що дорікнути.

Але гірше стало коли мотря занедужала, у руках геть сили не мала, навіть внучку на руки взяти не могла. І тут Наталя, яка звикла до того, що свекруха, як наймичка у неї, зовсім незлюбила стареньку.

Славкові вона не жалілася, не хотіла у їх справи лізти, сварок нетерпіла, промовчить, відійде в куточок і поплаче. Син, коли з роботи приходив, завжди сяде біля мами обійме, поцілує і пригорне, запитає:

– Як ти, матусю, ніжки не болять у тебе?

Їй від цих слів стає так тепло, вони разом піднімаються з лави та йдуть до хати їсти вечерю, яку Мотря приготувала. Так і сьогодні зі сльозами на очах вона чикала свого синочка, свою єдину крихітку, який не дивлячись на роки дуже любив свою неньку.

КІНЕЦЬ.