Заміж я вийшла у 18 років. Мами не стало, коли мені й 14 не було. Захворіла тяжко, згоріла за кілька місяців. Батько загуляв, почав міцно пити. Можна сказати, що я заміж вискочила, аби від батька втекти.

В мене були важкі часи, в інститут я так і не вступила. Чоловік, якого я обрала собі за чоловіка, через роки показав своє справжнє обличчя, коли я почала від нього залежати. Скільки разів я намагалася з ним домовитись, не порахувати! У результаті вихід був один – розлучення.

Розходилися ми болісно, довго. Досі пам’ятаю, як він мене переслідував, мурашки по шкірі! Але тоді в моєму житті знайшлася хороша людина.

Павло був добрим, дбайливим. Знаєте, є такі хлопці, котрі вміють знайти підхід до жінки. Я тоді одразу запідозрила, що він швидше за все мамин синок. Вирішила, що це не найстрашніший недолік. Я також не ідеальна, є свої грішки.

Павло зробив мені пропозицію і почалися проблеми! Його мати одразу мене не злюбила. Все повторювала, що я вже використана, раз заміжня була. Мовляв, якщо я встигла розлучитися після 25, це означає що дружина з мене огидна. З мого боку мою історію вона слухати не хотіла.

Ми з Павлом розмовляли на цю тему частіше, ніж на тему власних стосунків. Він мені казав, що я маю поступитися, що мама у віці, треба поважати старших. А мені… Мені страшенно хотілося вийти заміж. Всі мої подруги були вже заміжні та з дітьми, а я все розлучена та самотня!

Я вирішила, що якщо налагоджу спілкування з мамою, то все – справи підуть до весілля. Але сталося не так, як гадалося! Мати хлопця відмовилася мене приймати. Влаштовувала істерики синові, казала, що, якщо він зі мною одружується, вона від нього відмовиться і квартиру перепише на старшу сестру.

З боку все це було схоже на марення божевільного. Але ми все одно одружилися, навіть попри протести його матері. Тільки тут вже була інша причина – шостий місяць. Знову ж таки, сподівалася, що після появи дитини наші стосунки налагодяться. Але все стало лише гірше.

Мати його вічно до нас додому ходила, повторювала, що дитина не від синочка. А знаєте, що найнеприємніше? Що Павло просто стояв, знизував плечима! Я його в плече штовхаю, мовляв, скажи хоч щось на мій захист. А він мені повторював, що мама у віці, її хвилювати не можна… Маму хвилювати не можна, а мене виходить можна.

Якось вона прийшла до нас, щоб у черговий раз качати права. Мені квартира де ми живемо, від бабусі дісталася. От же матуся його сказала, що не можна в такому віці квартиру отримати, мовляв, я її тілом заробила.

Того дня конфлікт настільки загострився, що його мати почала бити посуд. Бажала мені смерті, казала, що ніколи нас не прийме з дитиною. Кричала, що я нікчемна дружина та мати. Постійно стверджувала, що син має бути при матері.

Я так розумію, їй треба було, щоб син жив разом із нею. Нудно видно живеться, ні хобі, ні роботи, ні інтересів. До речі, вона не працювала, синок їй приплачував до пенсії, іноді навіть із моєї зарплати.

І після чергового скандалу у мене просто зникло молоко! Око сіпалося, перестала спати нормально. Дитина через мене теж почала плакати. Досі пам’ятаю, як вона мені смерті бажала, а в мене руки тремтіли! Я того вечора чоловікові сказала:

– Не хочу бачити твою матір навіть на порозі! Ще раз з’явиться, я її виставлю. Через неї твоя дитина страждає!

Знаю, що перегнула ціпок. Так, різко сказала. Ну а як мені було ще реагувати? А Павло просто почав збирати речі. Ні слова не сказав, зібрався та пішов до матері! Сказати, що я очманіла, це не сказати нічого.

Три дні ми пожили з дитиною самі по собі. Я, мабуть, добру сотню разів чоловікові дзвонила, а він слухавку не брав. Відеоролики із донькою надсилала. А йому байдуже! Десь за тиждень мене почала совість гризти. Я вирішила, що треба поїхати, поспілкуватися нормально. У нас таки сім’я.

Приїхала з дитиною на руках, стою у під’їзді, дзвоню до квартири. А ніхто мені так і не відчинив! Вже сусіди на сходову клітку повиходили від того, що я у квартиру дзвоню. Але я вирішила, що коли вже приїхала, то досягну хоч якихось пояснень!

Мати його зволила вийти. А він за її спиною пробіг у кухню, аби зі мною не розмовляти. Боягуз! Мати його мені чітко пояснила, та так, що мат через слово. Каже, що я дружина нікчемна, син бідний аж схуд. Ну звісно, я винна, а зовсім не те, що синочок її вже пів року як не працює і харчувалися ми “правильно” здебільшого кашами!

Так я й поїхала з дитиною на руках, без чоловіка, облита помиями з ніг до голови. Чесно скажу, довго плакала. Заспокоїлася, змирилася із ситуацією. У душі була надія, що Павло повернеться.

Він справді приїхав через 3 тижні після тієї сварки. Привіз мені документи, запропонував поїхати розлучатися. Каже, у мами здоров’я страждає. Ось так і виходить, що мамині істерики дорожчі, ніж власна дочка. Не здивуюсь, якщо мати ще й проти аліментів буде.

Тепер живу як на голках. Чекаю на розлучення і сподіваюся, що Павло одумається. Мусить у ньому хоч щось чоловіче зіграти…

КІНЕЦЬ.