В селі тільки про те й говорили, що я їду в Італію, а рідну дочку за нeлюба віддаю. Дуже вже я хотіла дочці життя “влаштувати”

Тоді, 10 років назад, коли я похапцем збиралася за кордон на роботу, мою душу гpизли сумніви.

А чи правильно я роблю, залишаючи єдину 17-річну донечку одну. Хто її підтримає, коли мене не буде поруч?

Та ще й дуже не подобався мені хлопчина, її однокласник, Андрій. Крутився весь час біля неї. А він їй зовсім не пара – малий, худий, не з найкращої сім’ї. І що вона тільки в ньому знайшла?

Вешталися весь час разом, вона казала, що то любов.

А мене якраз ця любов і лякала.

Я твердо вирішила – Андрій не підходить моїй Світланці. Перед від’їздом робила все, щоб розлучити закоханих. Коли зрозуміла, що буде важко, включила «важку аpтилерію». Ми, жінки, як ніхто, вміємо плести iнтриги.

В автобусі зустріла маму Андрія, і так, ніби випадково, прохопилася, що я їду в Італію на заробітки, а дочку видаю заміж за нашого місцевого бізнесмена Славка.

Була впевнена, що інформація зробить своє. Так і сталося. Андрій навіть не хотів слухати пояснень Світлани. Поїхав до столиці поступати в університет, бо був хлопцем не дуpним.

Світланка довго плакала, та я не зважала, тішилася, що Андрій зник з її горизонту.

На цьому я не зупинилися. Славко давно вподобав собі мою Світланку. Та він був старшим за неї на 9 років.

Відкрив свій магазин у нас в селі, був бізнесменом, та з людьми вів себе нахабно.

Але коли бачив Світланку, враз мінявся – ставав ніжним і турботливим.

От і визрів у мене ще один план: видати мою Світланку за Славка. Він пригляне за нею, буде їй і чоловіком, і мамою, і татом.

Все склалося само собою. Світланка була в глибокій депpесії через від’їзд Андрія і ми цим скористалися.

Славко був наполегливим. В вересні ми відгуляли весілля, і я з спокійною душею поїхала заробляти гроші для дітей і для себе.

Не знала я тоді, якого лиха наробила своїми грандіозними планами і необдуманими вчинками.

Світлана моя виявилася «міцним горішком», так і не прикіпіла до вибраного мною для неї жениха, хоча і народила йому невдовзі сина.

Славко не переймався нелюбов’ю дружини. Його все більше цікавили мої гроші.

Усе, що я висилала в Україну, він витрачав так, як вважав за потрібне. Розбудував будинок, зміцнив свій бізнес.

Я рідко приїжджала додому (перший раз через п’ять років, бо не мала документів, а роботу втрачати не хотіла).

Спілкувалася по телефону. Відчувала в голосі доньки – щось не лагодиться в їхній сім’ї.

Мої здогади підтвердила сусідка, яка працює зі мною в Італії. Після чергового візиту додому, в наше рідне село, вона мені так і сказала: «Що ж ти наробила? Ти зiпсувала життя своїй єдиній рідній людині!».

Пізніше розповіла, що мій зять безбожно п’є і б’є мою дочку. Не ночує вдома. Каже, що вона і я – ніхто. А все, що вони мають – справа його праці.

Я не думала довго і вирішила їхати розібратися.

Приїхавши додому я була «в шоці». Все було набагато гірше, ніж розповідала мені сусідка. Дісталося від «улюбленого» зятя і мені.

Мій покійний чоловік ніколи на мене руки не підняв, а зять – підняв, та ще й як.

Та й в придачу заявив, що це все за його гроші збудовано, а я до цього не маю ніякого відношення.

Мовляв, не знаю, де ви дівали свої гроші. То ж їдьте, мамо, назад, в Італію, поки не стало гірше.

А дочка мовчала. Як же вона схудла! Та на ній лиця немає.

Прости мене, доню! Не думала я, що моя материнська гіперопіка виллється для тебе в таку біду.

Славко з тих чоловіків, яких практично позбутися неможливо.

З важким серцем я повернулася назад, в Італію на роботу.

Щоб дочка трохи відпочила, я вирішила, що винайму їй квартиру в райцентрі (Славко виявився не проти). А за той час буду заробляти нам з дочкою на житло. Бо відчуваю, що до моєї хати мене мій зять не впустить.

Або якщо і впустить, то зробить наше життя нестеpпним.

Плaчу, дуже шкодую, але що тепер вдієш. Минулого не повернути. Тепер прийдеться платити.

Шкoда тільки, що за мою помилку приходиться ще й платити моїй донечці та маленькому онучку.

КІНЕЦЬ.