Познайомилася Ірина Петрівна із Юрієм Івановичем.

Знайома приятелька Люся допомогла.

Люся сама два роки як знову заміж вийшла. Хороший чоловік. Спокійний такий, врівноважений. Він, як і Люся, вдівець.

І діти теж давно роз’їхалися. Вони випадково познайомились. А потім уже зійшлися. Тепер ось разом, переїхали у його квартиру. В одному районі з Іриною живуть.

А сама Люся раніше у приватному секторі жила, свій будинок у неї. Тепер там племінниця живе, пустили її тимчасово пожити, а вони до неї, як на дачу, приїжджають.

І ось цей Юрій Петрович живе на сусідній вулиці з Люсею.

Уже років зо два як теж став удівцем.

Він приблизно її віку, ну може трохи старший. Люся з ними особливої ​​дружби не водила, але знала, що сім’я начебто непогана.

Будинок міцний, доглянутий, своє господарство, на ділянці завжди порядок ідеальний.

Повз проходиш – око радіє. Дружина в нього була хазяйка, цілими днями, як мурашка, щось порається, трудиться. Сам Юрій не гульбанить. Ніколи його за цим не бачили.

Та й ніхто ніколи нічого поганого не говорив про їхню родину. Вони особливо ні з ким із сусідів не дружили – жили якось відокремлено, у своєму маленькому світі.

Навіть у гості ні до кого не ходили, а тим більше до себе гостей не запрошували. І хлопчики в них якось росли самі собою. Мало з ким із інших дітей спілкувалися та гралися. Сини у них давно поїхали, батьків взагалі рідко відвідували.

Ось, власне, і все, що було відомо Люсі і що вона могла розповісти подрузі…

…Ірина навіть не думала з кимось знайомитись. За п’ять років самотнього життя наче вже й звикла. Їй під шістдесят – які тут знайомства?

Та й переживала в такому віці нове життя починати, важко вжитися з такою ж дорослою людиною, що вже відбулася.

Адже кожен за плечима має свій багаж, свій досвід. Є свої звички, традиції, свої моральні принципи, свій звичний спосіб життя. Складно змиритися та звикнути до чужого способу життя, прийняти беззастережно чужі звички.

І самій складно змінюватися, звикати, і дорослу людину під себе підлаштовувати не будеш…

Але Люся вирішила всерйоз допомогти подрузі. Ось вона ж змогла – тепер живуть і радіють.

Обидві щасливі, обом добре. Удвох і легше і веселіше. І вона чоловіка дуже любила, але що ж вдієш, раз так трапилося?

Ну, не йти ж слідом за ним? Вона його пам’ятає, провідує…

Та він і сам не хотів би, щоб вона плакала і переживала на самоті, він би тільки радий був за неї, що в неї тепер все так добре склалося.

Люся, приїжджаючи до свого старого будинку, вирішила поговорити з Юрієм. Розповідала про Ірину.

Так нахвалювала її, переконуючи, що не діло мужику одному сидіти. Потрібно думати про життя. Удвох їм буде легше. Вона з власного досвіду знає.
Він слухав її, і тільки посміхався. Все тягнув із знайомством. Відкладав…

Ну а десь через півроку раптом сам запитав у Люсі, захотів подивитися на цю Ірину.

Люся запросила Ірину з’їздити до неї на “дачу”. Запросила в гості і Юрія. Тут і познайомились…

Тільки ось Надя, племінниця, була дуже здивована і здивовано дивилася на свою тітоньку. Потім, залишившись із нею наодинці, сказала.
-Люсю, (вона завжди кликала тітку тільки на ім’я), ти навіщо цій жінці цього старого гульвісу підсовуєш? Дивись, залишися без подруги, потім тебе незлюбить!

-Та що ти таке говориш?! Він же вдівець. Одному йому недобре. Ось я й подумала, щоб познайомилися. Ірина дуже хороша, він, начебто, теж мужик непоганий. От, думаю, може що й налагодиться у них? Удвох краще буде.

-Ну, ти даєш… Ти б хоч щось дізналася про нього спочатку! Він же з бабусею Петра по сусідству живе. Вона вже цю сімейку добре знає. Та ось сама Петра розпитай – він багато цікавого розповість…

Петро був чоловіком Надії.

-Він же й дружину свою Наталю завчасно зі світу звів. Вона тільки й працювала, що на нього. І дім, і город, і діти – все на ній.

Ти хоч бачила колись, щоб він сам щось робив у дворі чи на городі? І ніхто не бачив. Все дружина сама!

Всю, навіть найважчу роботу сама робила. А він лише відпочивав, телевізор дивився. Вдома завжди сварився.

Вона йому й слова сказати не могла. А коли заслабла, то він взагалі казав, що навіщо вона мені слаба, уявляєш? Толку з тебе, каже, все одно немає. Я б хоч тоді міг би молоду знайти. Навіть на процедури грошей не давав.

Усі кошти завжди в нього. Їй тільки й виділяв, щоб продукти купила, чи щось необхідне. Завжди звіт за кожну копійку вимагав. Ти ось сходи до баби Ніни. Вона тобі багато цікавого про нього розповість.

Тітка Наталя, коли чоловіка вдома не було, іноді до неї бігала. Все радилася, допомоги просила, скаржилася, як їй живеться… Та й коли заслабла, то їй трави давала.

А коли дружини не стало – він тепер інтернет освоїв.

Сидить і знайомства заводить з жінками. Петро допомагав йому інтернет освоїти, дід сам його просив.

Петро ще сміявся – такий старий, а шукає все молоденьких.

Та щоб гарна була. Забезпечена, щоб працьовита – на городі працювати треба, та й по дому не звик сам щось робити. Та яка тут піде на такий скарб? А йому ж ще молоду і гарну подавай!

Ми з Петром все сміялися, які у нього запити великі.

Але ти знаєш – за цей час приїжджали до нього вже кілька різних жінок. То одна з’явиться, то інша. Справді набагато молодші за нього і зовні дуже симпатичні… А то й взагалі молоді красуні. Не знаю, навіщо вони ведуться на його пропозиції знайомства?

Їм він нічого не пропонує, окрім себе самого. У нього лише до жінок нескінченні вимоги та запити… Дивні жінки… правда, довго ніхто не затримується. Лише на кілька днів вистачає, а деякі взагалі швидко додому йдуть…

…Люся не вірила своїм вухам! Що ж їй потім Ірина скаже, якщо вона їй зараз раптом таке підлаштує?!

Люся зайшла в хату. Вона почула, як Юрій вихваляється, яке у нього велике господарство, ось тільки жіночої руки ще не вистачає!

-Я вам завтра Іринко і дім покажу свій, і город, і господарство! Можна і сьогодні сходити, подивитися, якщо захочете.

Жити, звичайно, каже, краще у нього, у його будинку. А її квартиру треба буде здати квартирантам, ціни зараз на квартири підскочили, за рік можна назбирати на хорошу машину. А їм двох пенсій цілком вистачить. Потім, якщо що, можна продати квартиру.

-Ой, Юрочко, щось рано ти все так розподілив… – втрутилася в розмову Люся.

Ірина сиділа взагалі розгублена. Видно було, що їй неприємна ця розмова, що їй взагалі хотілося б піти…

-Так, справді. Щось втомилася я сьогодні дуже. Додому мені пора… Та й пізно вже…

-Не поспішай, Іро. Разом поїдемо.
Люся подивилась на Юрія.

-Ти вже вибач, Юра. Даремно ми тебе потурбували. Це все я винна. Пробач мені, будь ласка… Даремно я все це затіяла…

…У Іри ж і є залицяльник. Правда аж надто молодий, набагато молодший. Але любить її… Багатий дуже. Квартира велика, хороша, дорога машина.

Він їй проходу не дає, все готовий для неї зробити. У нього і хатня робітниця своя, і кухар свій.

І хоче на неї все переписати, аби тільки погодилася з ним бути.

Потреби в неї ні в чому не буде, турбот ніяких не знатиме.

Щороку по курортам їздити буде, в різних країнах відпочивати…

А вона ось усе переживає – аж надто молодий він для неї…

От і я нерозумна вирішила, що краще б їй ровесника знайти, щоб і вона не переживала, через велику різницю у віці, та й той молодий, дізнавшись, що в неї хтось є, теж відстав би від неї…

Безглуздо я вчинила. Вибач, Юра. І ти, Іра, вибач. Я ось подумала, що все ж таки краще тобі за твого молодого Олексія не знайти. Не права я. Облиш ти цю різницю. Ну і що, що він молодший? Головне – він на руках тебе носить, обожнює, порошинки здуває.

Ну а Юрко теж собі знайде іншу. Молодшу. Якщо так важко знайти, то тепер і через інтернет можна познайомитися. Юра, правда – тобі теж краще б, напевно, знайти собі молодшу… Вибач вже мене, стару, що я вирішила ось таке вам “знайомство” влаштувати… Іди, Юро, пізно вже. І нам пора…

Іра спочатку сиділа засмучена, а потім здивована. Дивувалася, навіть кілька разів намагалася щось запитати, чи заперечити.

Потім, щось зрозумівши, вже мовчки слухала і посміхалася, хитаючи головою.

А Юрій спочатку теж здивовано слухав. Дивився то одну, то іншу. Потім опустив голову, почервонів.

Мовчав. Потім схопивши свою кепку, вилетів із хати. Чути було, як він сварився, проходячи повз вікна. Голосно гримнув хвірткою.

Жінки ще якийсь час мовчали, поглядаючи одна одну. Потім раптом усі разом розсміялися.

-Ой, Люська, ну ти даєш! А я вже сама хотіла втекти, ну, думаю, подруга, підсунула… Навіть розізлилась на тебе… А потім – спочатку зрозуміти нічого не могла, що думаю вона говорить?

Потім уже збагнула. Ледве стрималася, щоб не розреготатися…
-Іра, та це Наді дякувати треба. Вона мене вчасно попередила, розповіла мені багато цікавого про нього… Я тобі потім все розповім. Ти пробач мене. Я ж і справді нісенітницю зробила. Не ображайся. Як то кажуть – хотіла, як краще, а вийшло, як завжди…

Ну нам час збиратися. Незабаром останній автобус. Потім доведеться тут ночувати. Давай швидше збиратися!

-А ти скажи мені хто той молодий красень, що мене так любить? Давай йому і подзвонимо – нехай забере свою улюблену стареньку з подружкою, довезе нас своєю дорогою машиною! – сміється Ірина.

-Ну вже тепер я точно не хочу більше ніяких знайомств. Краще вже одній…

А Надя теж сміється, все-таки які вони смішні, ці милі літні тітоньки. Дає їм із собою, приготовані гостинці…