Я тепер до дочки й зятя – ні ногою! Я все розповім і поясню. Сама я з бідної родини, з села київської області. Мої батьки були простими робітниками, тягнулися з усіх сил, тримали господарство, аби прогодуватися, бо роботи нормальної не було. Виростили мене й сестру, ми повиходили заміж тут же, в селі.

Наших батьків вже немає, мого чоловіка – теж. У сестри четверо дітей, вона, хоч і здоров’я не дуже, але тримає господарство і огород, щоб усім дітям домашніми продуктами допомогти.

Я живу дуже скромно в своїй хаті, пенсія мінімальна, ледве вистачає на комунальні та їжу. Господарство, як чоловіка не стало, не тримаю. Я весь час відкладаю гроші з пенсії, щоб купити вугілля й дрова на зиму, бо маю пічне опалення. А це зараз так дорого, самі знаєте.

Моя єдина дочка живе зовсім інакше, бо вона вийшла заміж в місто і живе там з чоловіком вже 17 років. Зять військовий. підполковник, дуже сувора людина. служить в столиці десь, я ніколи не запитувала, де саме. Дочка в родині ніякого голосу не має, не працює. У них з зятем троє дітей. Старшому Михайлу ось 16 років виповнилося.

На день народження до Мишка мене й покликали. Я у них не дуже часто буваю, кілька разів на рік на днях народженнях дочки й онуків. Подарунків не дарую – дочка каже, що у них все є, я все одно не догоджу. І це дійсно правда, що я можу на 4 тисячі пенсії купити?

Знаєте, я раніше просила у дочки фінансової допомоги – пралка в мене вже зовсім стара, пилососа взагалі не маю – це все мої мрії. Аде дочка сама не заробляє нічого, а в чоловіка якось попросила – зять відмовив, сказав, що він і своїм батькам не допомагає, і мені не збирається.

З дітьми вони завжди справлялися самі, ні мене, ні сваху не кликали. Ось такі у нас родинні стосунки, де дуже близькі, але досить мирні, ніколи не було якихось конфліктів. Але те, що я побачила на дні народження онука, мене все ж таки дуде засмутило й образило.

Звичайно, я вже звикла, що на свята стіл у дочки й зятя домиться від наїдків – я тільки радію з цього приводу за дітей завжди, що вони живуть краще, аніж ми жили і я зараз. Все у них є, трикімнатна велика квартира і дача, дві машини – у зятя й дочки. Дітей вони ніколи надто не балували, але у них, зрозуміло, все є.

Але такого я побачити все ж таки не очікувала. Коли приїхала привітати старшого онука, то побачила, що хлопцю на день народження батько подарував великий ігровий комп’ютер, за 80 тисяч гривень! Там екран одни ви б бачили який! Як в кінотеатрі!

Я ледь не обімліла! Дуде прикро й гірко стало. Це ж три машини дров можна було матері купити! чи хоча би скромний телевізор, бо я ніякого не маю, старий зламався, а на новий мені ніколи самотужки не назбирати. Добре, хоч радіопрймач є, то новини слухаю, бо й газет зараз не виписую, їх здається вже навіть не друкують.

Ось така моя історія. Знаєте, я собі вирішила, що після того свята – дня народження Мишка – я тепер до дочки й зятя – ні ногою! Я за них дуже рада, але мені важко бачити, як вони розкошують, коли я ледь кінці з кінцями зводжу.

А ще я маю багато знайомих, яким допомагають рідні діти. Їздять в гості на свята, допомагають фінансово, приділяють батькам увагу, люблять їх, турбуються. Але це не мій випадок, у мене склалося зовсім по-іншому, я для дочки мама лиш формально, Галинка повністю залежить від чоловіка і слова йому сказати не може.

Тому я й вирішила більше не бувати у них, не ятрити собі душу. Моє життя бідне, але я не жаліюся на долю, значить, нічого кращого я не заслужила. Всім бажаю добра й дякую за увагу!

Джерело