Для нас із Олегом головною цінністю у житті була родина. І для дітей ми були готові на все! Заощаджували на собі, зате звели величезний будинок, про який мріяли з юних років.

У нас троє дітей, і ми звичайно ж хотіли подбати ще й про їхнє житло, але купити три квартири – проблематична справа. Але, оскільки допомогти все одно хотіли, то запропонували дітям взяти кредити.

Ми допомагали б їм, якби в когось не вистачало в якийсь місяць, сиділи б з дітьми, якби батькам треба було багато працювати. Але все, що ми отримали натомість – це звинувачення у тому, які ми егоїсти, і що не подбали про своїх дітей.

Діти звинувачують нас у тому, що ми все життя думали тільки про себе: звели собі великий і гарний будинок, а щодо їхнього житла навіть і не збиралися думати.

Більше того, нещодавно ми з чоловіком виразно зрозуміли, що старша та середня дочка поклали око на наш будинок. Стали натякати нам на те, що навколо природа, недалеко знаходяться дитячий садок та школа. І взагалі – навіщо стільки років платити кредит…

І тільки наш молодший – син – виявився менш егоїстичним. Коли він одружився, то став жити зі своєю дружиною на орендованій квартирі. Пара вирішила почекати з дітьми, доки не буде вирішено квартирне питання.

Нині вони відкладають гроші для покупки власного житла.

Коли я запитала дочок – що нам робити в цій ситуації – вони запропонували нам однокімнатну квартиру, мовляв, на старості років багато зручностей і не потрібно – а їм віддати велику хату, адже у них діти, а тим потрібне багато місця, дворик, гойдалка.

Одна з дочок живе з чоловіком на орендованій квартирі, а друга у свекрів.

З одного боку, ми з Олегом відчуваємо провину, що не змогли забезпечити доньок квартирами, але, з іншого боку, залазити у борги та відмовлятися від свого будинку ми не збираємось.

До того ж, у них є чоловіки, і якщо вони чоловіки – самі повинні забезпечити свою сім’ю дахом над головою.

КІНЕЦЬ.