Вже ніколи не могла подумати, що, доживши до пенсії, я стану найнатуральнішою жебрачкою. Адже все у мене в житті було гаразд. І з чоловіком все добре, і з дітьми завжди знаходили спільну мову. Ну майже.

Про гроші я, як і будь-яка розсудлива людина, думала. Але ніколи не боялася, що їх просто не стане. Адже відкладала кошти, а коли чоловік ще був живий, то ми навіть подорожували разом. Обертаючись зараз назад, не відразу розумію, коли саме все пішло навперейми.

По-перше, наша сім’я завжди будувалася на одному простому принципі: щоб чогось досягти, треба дуже постаратися. Не можна давати якісь потурання людині просто так.

Це тільки зробить її слабшою. А з твого боку це буде ведмежа послуга, тож ніяких поступок просто не може бути. Я працювала, наприклад, до сивого волосся. І мій чоловік теж повністю вкладався у розвиток сім’ї. Жаль, не дожив, серце не витримало.

По-друге, треба завжди розуміти, чого ти прагнеш, якими будуть твої дії та мотиви, скажімо, через рік чи п’ять років. В плані роботи я, наприклад, завжди тримала блокнот і часто записувала туди свої думки.

Дітей теж привчила вести щоденники. Щоб вони завжди могли перегорнути свої записи та побачити власний прогрес у житті, навчанні, а потім і в роботі. Так мене вчили мої батьки, такий самий підхід я намагаюся радити всім навколо.

Тому для мене було досить дивно читати записки доньки про те, як вони проводять час разом з її хлопцем. Коли вона закінчила школу, у неї з’явився якийсь Діма. Я нічого поганого в цьому не бачила: ну вік такий, погуляють, за руки потримаються. Не сидіти їй вічно вдома.

Але ось, на її думку в щоденнику, я зрозуміла, що прогулянками за руку у них все не закінчувалося. А ставати бабусею на той момент я не збиралася. Та й взагалі, це безглуздо. Ставити хрест на своєму майбутньому через гормони, що розігралися.

Ось тому я заборонила Лілі, своїй дочці, бачитися з її хлопцем. Чоловік мене підтримав, і я сподівалася, що питання буде вирішено повністю. Але донька обрала найгірший із усіх можливих варіантів. Втекла з дому і переїхала до свого хлопця.

Цей конфлікт тривав півтора роки: ми знаходили доньку і забирали назад, додому. Так вона знову збігала. Знали б ви, як це тяжко. Але врешті-решт все закінчилося тим, що Ліля вийшла заміж. Нас на весілля, ясна річ, ніхто не запрошував.

З того часу я більше з донькою не спілкуюся. Мені набридло постійно бігати за нею, та ще й думаю, що її батькові це здоров’я ніяк не додало. Тому моїм рішенням було обірвати все наше спілкування і просто ухвалити той факт, що в майбутньому наші життєві шляхи матері та доньки більше не перетнуться.

Тож я звернула свою увагу на молодшого сина, Микиту. Чесно кажучи, з навчанням у нього було все не дуже добре. Тому я попросила чоловіка, щоб він більше займався сином. Але десь у цей період він і почав погано почуватися. І тому я взялася за сина із подвійною силою.

Не можна було допустити, щоб обидві наші дитини виросли безперспективними людьми. Я знала, що сином захоплювався футболом. Але спортом, як на мене, нормально заробити ні за що не вийде. Хіба що в тебе від природи будуть якісь феноменальні дані. А цим мій син ніколи похвалитися не міг.

Було дуже тяжко прощатися із чоловіком. Особливо коли твоя дитина самостійно псує своє життя десь, невідомо де. А інша дитина знаходиться в іншому місті, у ВУЗі. І навіть не може приїхати, бо має бути на екзаменах. Це був справжнісінький кошмар. Але якось все ж таки ми його пережили.

Микита здобув гарну освіту, набрався знань та приїхав назад, у пошуках роботи. Йому не було цікаво залишатися на тому ж місці, тому що, за його словами, конкуренція була дуже велика, та й не було чого нам жити порізно після смерті його батька. І мені спокійніше.

І все. З того часу я зрозуміла, що виховала своїх дітей не так, як завжди хотіла. З Лілею все зрозуміло, але Микита за час, що пробув в іншому місті, кардинально змінився. Звичайно, я була в курсі, що він не найтямущіший хлопець у світі. Але ж я добре знала його як сина та людину.

Після приїзду він сам був на себе не схожий. Перестав стежити за собою, голитися, носити нормальну зачіску. Тепер він був схожий на мовчазного вантажника. Хлопець змінився до невпізнання.

Роботу він, утім, знайшов. Але не зовсім за професією та з окладом майже з мою пенсію. Копійки. Я, звичайно, спробувала з’ясувати, що сталося з психікою моєї дитини. Але він перестав мене слухатись, спілкувався крізь зуби, а потім просто пішов з дому. Знайшов собі якусь жінку, старшу за нього на 7 років і почав жити з нею.

Як ви розумієте, я не хотіла двічі повторювати свою помилку. Сваритися із сином через його вибір було, як мінімум, дуже безглуздо. Тому я просто попросила Микиту не забувати іноді приходити до мене в гості. Хоч із подругою, хоч без неї. Але особливого ефекту мої слова не мали.

Тож тепер я сама, живу на свою невелику пенсію, точніше виживаю. Не маю уявлення, як там і що з моєю дочкою. Вона, певне, так мене й не вибачила. А син ніби живе зовсім недалеко. Але ми з ним стали зовсім чужими. Я почала підозрювати, що так на нього вплинула смерть батька. Але, напевно, нічого сказати не можу, це просто не в моїй компетенції.

Незабаром у Микити день народження, проте я боюся, що ми його проведемо окремо один від одного. А мені навіть нема чого йому подарувати, хіба що якусь дрібницю з власних речей.

КІНЕЦЬ.