Олег нарешті вибрався на свою малу батьківщину. Сталося все-таки, вибрався, а минуло багато часу відколи поїхав, двадцять шість років. У перший клас пішов не з ровесниками, а на рік старший, занедужав якраз на вересень, відвезли в місто. Діти інші вже вчилися, і мама вирішила:

– Синку, підеш наступного року до школи. Нічого страшного, на рік пізніше закінчиш навчання.

Після школи виїхав із села, одружився.

Олег під’їжджав до села, скоро буде річка, а там через неї міст і на іншому березі його село. Спогади нахлинули, він зупинив машину, вийшов і присів на дерево, що лежало, неподалік дороги. Він глянув на блакитне небо, літо, зелень і польові квіти.

Він побачив себе дев’ятирічним хлопчиком, його охопили думки та напівзабуті образи. Ось вони з другом Вітькою та сусідською дівчинкою Оленкою біжать на річку, купаються, бризкаються. Потім біжать додому, хочеться їсти, а потім знову займатися своїми дитячими забавами.

Він згадав про свій дуб, який посадив колись за їхнім городом. З кожним роком його дерево росло, наливалося силою, і коли Олег йшов на службу, дуб вже був високий. Ось і їде подивитися який він став. Чомусь завжди згадується його дуб, щойно спливає у пам’яті село.

На той вчинок його підмовив друг Вітька. Неподалік дому Вітьки в той час жив дід Іван, а перед будинком у нього ріс великий дуб. Під ним дід Іван поставив лаву і годинами сидів на ній. Навколо дуба виросло кілька його гілочок, на них і поклав око Вітька, сказавши одного разу Олегу:

– Давай візьмемо по одному пагінцю і посадимо в себе!

Олег, звичайно, погодився, сказано, зроблено. Батьки Віті не дозволили посадити перед будинком дерево, куди він подів свого пагінця, Олег вже не пам’ятає. А він тишком-нишком від своїх батьків посадив за парканом, і дубочок дивився прямо на річку. Не міг довго носити цю таємницю в собі і зізнався через тиждень за вечерею, а сам чекав на реакцію батьків.

Батько посміхнувся загадково, а мама бурчала:

– Дуб, навіщо дуб? Міг би вишню посадити, чи ще щось корисне, а що дуб, яка з нього користь?

– Мамо, ну я ж не посеред городу посадив, а за парканом, нехай росте разом зі мною.

– Нехай росте, чого вже. Прийнявся хоч?

– Прийнявся, росте, – з гордістю, і несамовито від радості, сказав син.

Олег ріс, і дуб разом із ним. Через п’ять років вимахав у високе дерево, а Олег прибігав до нього, гладив і радів:

– Рости, рости, будеш величезний, міцний.

Виросли і Вітька з Оленою. Вітька став рудим, худим і високим. Олег був міцний, як той дуб, стояв на ногах міцно, чорнявий, але очі сірі, і чим старший ставав, тим частіше заглядалися на нього сільські дівчата. Особливо Олена, яка перетворилася на симпатичну та струнку дівчину зі світлим волоссям, заплетеним у товсту косу.

Наприкінці десятого класу вони навіть дружили, вечорами гуляли, сиділи під дубом, мріяли. Олег знав, після школи восени піде служити, і якось особливо не надіявся, що Олена його дочекається, та й мабуть це перше його кохання було не таке сильне. Вона збирається після школи вступати до педагогічного інституту, реально дивився життя.

А Олена, навпаки, з тринадцяти років була закохана в Олега, спочатку дівочі мрії, а потім і серйозно закохалася. Але не доля, вона поїхала вчитися, а Олег восени пішов на службу, і незважаючи на те, що Олена просила надіслати їй листа з адресою, де він служитиме, Олег серйозно до цього не ставився. Листів не писав, вже було інше доросле життя, і Олена поступово з цього життя випала.

Відслуживши, поїхав у місто вчитися, там і залишився.

Поки навчався, приїжджав на канікули, але з Оленою зустрічалися, як друзі дитинства. Віктор одружився, навіть встигли з дружиною народити сина такого ж руденького, як і він сам.

В останній рік навчання у Олега сталося біда, не стало його батьків, поверталися з міста на машині, і сталася біда. Так залишився Олег один, і залишився у нього тільки його дуб, під яким він довго сидів після прощання, гладив його стовбур, розмовляючи з ним.

Ось і не приїжджав Олег на свою малу батьківщину 26 років. Нема до кого. Але що старший ставав, то сильніше хотілося приїхати сюди. Рідні місця не відпускають, хоч і давно покинуті, але не відпускають, турбують душу спогадами, ностальгія за рідними місцями посилювалася з кожним роком. Олег прийняв рішення – треба з’їздити, там батьки, треба поправити могилки, там чекає його дуб, напевно, вже величезний, високий? Рідні місця звуть до себе, іноді це щось важливе, гарне, а чстіше, цілком звичайне для інших, і таке важливе для Олега.

Олег оговтався від спогадів, залишилося проїхати небагато. Поїхав, і вже з середини моста побачив дуб. Олег спочатку навіть не повірив, здалеку побачив величезне дерево, може помилився? Під’їхав ближче – перед Олегом стояв величезний велетень, міцний з сильними гілками, кроною, що розрослася, і товстим стовбуром, обхопити його не вдалося.

– Ну, привіт, друже мій, велетню! Впізнав мене? Пам’ятаєш, це я тебе посадив маленьким пагінцем. Навіть не віриться, що ти став таким величезним і сильним, крона пухнаста, і хто це лавку тут поставив? Діда Івана давно немає!

Олег погладжував стовбур дуба, обіймав, прикладав вухо до стовбура, дуб шелестів своїм міцним листям, ніби про щось розповідаючи. Він не знав, скільки просидів на лавці під дубом, і тут йому почулося чиїсь кроки.

Олег озирнувся. Неподалік стояв дід, старенький, примружуючись, дивився на нього. Олег не впізнав діда. А дід мабуть давно стояв, чув розмову Олега з дубом, але не заважав.

– Що тобі сказав дуб? А хто ти такий, щось не пригадаю? Не бачив тебе в селі, – сідаючи поряд запитав дід.

– Здрастуйте, я – Олег, тут був будинок моїх батьків, не стало їх давно, – сумно промовив він.

– Ой, знав твоїх батьків, а тебе хлопцем пам’ятаю, ти з Вітькою дружив, нерозлучні товариші були. Таак, летить час. А мене звуть дід Петро, пам’ятаєш біля самої річки будинок стоїть, он там, – він показав на будинок, де з-під берега виднівся тільки старий дах.

– Дід Петро ? Як же не пам’ятаю, пам’ятаю. Дядько Петро, рибалка знатний був на всю округу, з моїм батьком на човні по річці плавали. Так, тече річка, тікають роки. А де Сашко, твій син, дід Петро?

– Сашко мій тепер у місті, заправляє районом, він тепер головний у районі. Приїжджає, відвідує не так часто, але буває. Навезуть з дружиною мені всілякі смаколики, – усміхнувся дід Петро.

– А цю лавку я зробив, часто сиджу тут, коли йду з того боку, я знаю, що це ти посадив дуб. У нас у селі всі кажуть – «Олегів дуб», так і прозвали, а отже, ти увічнив про себе пам’ять на довгі роки.

– Діду Петро, а Вітька де живе? Щось не бачу я їхнього дому, тут ось стояв?

– Вітька живе на тому кінці села, у нього там будинок, збудував великий, сім’я сім чоловік була раніше. Його Нінка народила йому п’ятьох, зараз лише молодший із ними живе, тракторист наш Павло. А ти любий, надовго до нас?

Дідусь примружився і сказав весело:

– А може, того? У мене вдома є запас, пішли за зустріч.

Олег знав, що дід Петро любитель поговорити ще з молодості, тому став прощатися:

– Дякую, дід Петро, не можна мені, я за кермом. Зараз поїду батьків відвідаю, а потім ще до Віктора заскочу. Понад двадцять років не бачилися.

– Ну бувай, Олеже. За дерево своє не хвилюйся, он який велетень, я часто тут сиджу, і теж з ним розмовляю.

Дід Петро підвівся крекчучи, поплентався у бік свого будинку. Олег попрощався зі своїм безмовним другом. І якось світліше на душі стало, тепліше. Олег пишався, що колись у дитинстві залишив про себе пам’ять тут у рідних краях. Провідав він батьків, колись давно встановив їм невеликі пам’ятники. Птахи весело щебетали, а він, дивлячись на них, думав:

– А може, в якомусь із них співає душа мого батька чи матері? Розплакався. Попрощався та поїхав до друга.

Віктор був у дворі, коли Олег під’їхав до його будинку. Він приклав руку до чола, прикриваючи очі від сонця і думав:

– Хто це завітав до мене на такій великій машині? Наче у синів моїх немає такої.

Олег одразу впізнав свого рудого друга Віктор, а той ніяк не міг впізнати.

– Вітька! Ти що так напружено дивишся на мене, не впізнав?

– Олеже, друже! Ну ніяк не впізнаю, який ти став здоровим, представницьким. Привіт!

Вони обнялися, присіли тут же на подвір’ї під липою на лавку, говорили, згадували, зітхали, раділи. Говорили без зурину, години через дві трохи перепочили, як багато хотілося сказати один одному.

– А Олени не стало, три роки тому. Адже вона так і не вийшла заміж, на тебе чекала. Любила вона лише тебе, а ти й не знав? – спитав Віктор.

Олег навіть змінився на обличчі.

– Як не стало? Як кохала? А ми ніколи не говорили про це, навіть у відпустку я приїжджав, пам’ятаєш, зустрічалися, як друзі і ти з нами? Нічого собі, як так? Я нічого для неї не обіцяв, я одружений давно і діти вже одружені. Все в мене добре в цьому плані, – якось з провиною виправдовувався Олег.

– Не вини ти себе Олеже. Я знаю, і вона знала, що в тебе сім’я, але ось взяла собі в голову, що тільки ти один їй потрібен. Багато чоловіків сваталося до неї! Усім відмовляла. Вона вчителькою працювала у нас у школі, потім занедужала, і швидко пішла. Ось такі справи, друже мій.

Ближче до ночі, нарешті наговорившись, розійшлися по кімнатах. Довго крутився Олег, не міг заснути від таких новин, зустрічей.

Вранці виїхав додому, переїхавши через міст, зупинився, довго стояв і дивився на величезний дуб, що гойдався на вітрі. Він ніби махає на прощання величезними гілками, на село, на пагорб біля лісу. Оглянувши свої рідні місця, скинув сльозу, поїхав далі. Він не знав, чи знову повернеться сюди?