Я виросла у багатодітній сім’ї, де була старшою дитиною. Маючи ще трьох молодших братів і сестер, я з дитинства вирішила, що більше за одну дитину не хочу.

Вийшовши заміж, у нас із чоловіком народилася донька. Коли вона була у 7 класі, чоловік загинув, і мені довелося тягнути весь побут на собі. Проте я впоралася. Аня добре закінчила школу, вивчилася та зустріла гарного хлопця.

Одружившись, вони жили в гуртожитку. Там у Діми була кімната, де вони зробили ремонт. Я думала, що нарешті зможу пожити для себе. Але діти думали інакше.

Через два роки, у них народився первісток – Данило. Я не могла натішитися, допомагала чим могла, після роботи заїжджала провідати, привозила гостинці. Якось Аня зателефонувала і сказала, що ввечері вони заїдуть у гості.

– Мамуль, а в нас тобі сюрприз! – з порога крикнула дочка. – Ти вдруге станеш бабусею!

Ця новина застала мене зненацька. Дані виповнився тільки рік, за ним око та око треба, а вони за другим зібралися. Мені довелося вдати, що я шалено рада. Хоча в глибині душі, я не розуміла, як вона збирається справлятися з двома малюками одна. Я на роботі, Діма – теж.

Наближалася дата пологів. Я взяла відпустку на роботі, щоб сидіти з Данею, доки Аня буде у лікарні. Народився Владик, клопоту додалося.

– Мам, коли там у тебе вихідні, Владик хворіє, Даньку в садок нема кому водити, – скаржилася донька.

Бігаючи з роботи додому, з дому до дочки, від дочки в садок – я ніби повернулася у своє дитинство, де мала займатися молодшими братами та сестрами.

Наближалася зима, онуки похворіли, у гуртожитку було холодно. Аня зателефонувала і запитала:

– Мамо, а можна я з дітьми поки що в тебе поживу? Недовго, поки з опаленням не налагодитись у нас у кімнаті.

Звичайно, я не могла відмовити. Так у моїй двокімнатній квартирі оселилися не лише донька з онуками, а й зять. Минув місяць, другий, третій, на носі була вже весна, а вони, як і раніше, жили зі мною.

– Ось потеплішає незабаром, можна буде і додому повернутися, – тонко натякнула я дітям.

– Мамуль, я тобі не казала, але ми здали нашу кімнату в гуртожитку. Ну а чого вона простоюватиме? Так хоч зайва копійка щомісяця є, – почала виправдовуватись Аня.

– А де ви будете жити? – прямо спитала я. – Аня, у вас своя сім’я, ви молоді, вам потрібно окремо своє гніздечко вити. А я хочу на старість років пожити в тиші.

Видно було, що вона образилася. Зять не втручався в нашу розмову, але було помітно, що я порушила їхні плани.

Так минуло ще кілька місяців. То діти хворіли, то квартиранти ще не з’їхали, то грошей треба пізбирати – була купа відмазок, щоби не повертатися до гуртожитку.

Останньою краплею стало те, що я дізналася, що Аня вагітна третьою дитиною. Повернувшись увечері з роботи, я накинулася на них із зятем.

– Та ви у своєму розумі?! Куди вам третю? Ви з двома не знаєте, що робити! Де ви жити зібралися? В одній кімнаті п’ятьох? Або мою квартиру в гуртожитку перетворити хочете?! – я була в люті.

Я дала їм термін до кінця місяця, щоб зібрати речі та повернутися до себе.

Скільки гидоти полилося в мій бік! Аня скаржилася подругам на свою матір-нелюда, яка «вагітну дочку з дому вигнала», свекрусі, сусідам. Мені здавалося, що навіть бабусі біля під’їзду засуджують мене і докірливо хитають головою щоразу, коли я проходжу повз них.

Аня з чоловіком та дітьми повернулися до себе. Я з полегшенням зітхнула, такої тиші у моїй квартирі давно вже не було. Поки я тішилася спокоєм, пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила мати Діми.

– Свахо, що ж ти так дітей образила? Ні, щоб допомогти вагітній дочці з дітьми, ти її виставила за двері!

– А забирай ти їх усіх до себе! – Я не могла стримати емоції. – Заміж вийшла, дітей народила – от хай сама їх на ноги й ставить!

Я розлютилася від того, що моя єдина донька виставила мене в такому світлі перед родичами. На що вона взагалі сподівалася, що я стану нянькою її дітям у своєму домі? Через всю цю ситуацію, я не хочу бачити ні дочку, ні онуків. Хочу пожити для себе.

КІНЕЦЬ.