Мені тоді було шість і вона не планувала мене забирати в місто в школу.

– В селі є школа, не думаю, що є якась різниця, – казала вона бабусі, коли та її питала, коли вона мене забере.

Я не скаржилася ні на що, бо мені було в бабусі з дідусем добре, вони мене гарно одягали і я мала все, що тодішні діти. Звичайно, мені муляло, що у всіх є мама, а у мене нема, але зате я навчилася казати, що у мене є лялька в рожевому платті, а хто ще такою може похвалитися?

Йшли роки, мати моя мала другу дитину і жила… я не знаю, як вона жила, але до нас в село вона не приїздила, хіба на якісь великі свята або загрузити машину доверху сільським провіантом.

Тоді я мала поступати і ми тільки сперечалися куди, бо в місто до матері я не планувала, а схилялася до думки, що поїду в райцентр і там буду жити в гуртожитку. Так і сталося, але далі сталося те, що я там свою долю і знайшла.

Ми готувалися до весілля, як тут мати на порозі стала і давай в бабусі і дідуся вимагати гроші, бо, бачте, у неї там проблеми.

– Мамо, Василько в погану компанію попав і треба гроші аби відкупити. Сума велика і я такої не маю, а ти робиш Ані весілля, то маєш! Віддай мені. поки всі не розтратила!

– А весілля, – спитала бабуся.

– Що весілля? Як хочуть разом жити, то й так проживуть і без кульок та дощику! Мамо, мені вже треба!

– Я не маю грошей, я вже завдатки дала, – сказала бабуся.

І тут мама почала на всі голоси нас усіх шпетити, мовляв, вперше їй потрібна від батьків допомога і від них ніякої користі!

– Знати вас не хочу!

І отак вона викреслила нас зі свого життя, а ми й не дуже переживали. Брата вона якось відкупила, бо бачила я його потім, здоровий бугай.

Я жила своїм життям, працювала і привозила до бабусі і дідуся онуків на літо, звичайно, що без мене не обходилися й городньо-польові роботи, без мене і чоловіка та й діти допомагали.

Все у нас було добре, доки мати моя не стала на порозі змореною старою жінкою. Виявляється, синочок не спинявся все життя, вона з чоловіком тягла, поки той не плюнув і не пішов до іншої, а мати сина не могла покинути.

Отак його й обходжу вала всі ці роки, віддавала йому всі гроші і дійшло до того, що вже з ним жити не могла, бо не мав він її за людину.

Приїхала до стареньких батьків проситися пожити. Звичайно, що бабуся її прийняла, а вони самі вже за вісімдесят. Мені про це повідомили і я приїхала матір побачити. Не знаю, але в мені нічого не ворухнулося, ніякого співчуття. З одного боку, хай живе, бабусі буде веселіше та й догляне вона їх. Але з іншого.

Вона ж сама свою долю так збудувала, то чого я маю їй співчувати. Мої діти питають, що то за жінка. А їй і байдуже, бо вона себе шкодує, адже витратила своє життя на те, що не принесло їй ніякої вигоди: ні сімейного затишку, ні онуків, ні житла…

І вона не просить в мене вибачення, розумієте? Сидить і всім розказує, як з нею несправедливо вчинили, а те, що сама так робила, то вона була змушена, бо прагнула «жіночого щастя». Думаю, не чіпати її поки дідусь і бабуся живі, а там подивлюся на її поведінку. Чи як ви гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

КІНЕЦЬ.