З чоловіком ми одружилися відносно рано – я тільки закінчила університет. Зараз мені двадцять дев’ять, і я маю двох дітей. Синові п’ять років і донечці три роки.

З останнього декрету я вийшла, щойно дочці виповнилося півтора року. На той час наша бабуся стала пенсіонеркою і була не проти займатися онуками. Добре, що вона живе недалеко від нас. Вийти на роботу я зважилася не через те, що ми потребували грошей. Просто була можливість повернутися до улюбленого заняття та почати накопичувати на машину.

Мій чоловік Олексій теж не ледар, і займає хорошу посаду. Але на відміну від мене він народився в іншому місті, і до свекрухи нам доводиться добиратися три години автобусом. Але якихось великих складнощів у нас немає, адже ми живемо у власній квартирі, яка дісталася мені від бабусі.

Житло своє є, дача потенційно теж є. У тому сенсі, що свекри живуть у селі, хоча навідуємось ми до них нечасто. Раніше причина була в тому, що не було свого транспорту, а автобусом їздити з двома маленькими дітьми важко. А тепер машина є, але стосунки зіпсовані.

Сварка з батьками чоловіка відбулася якраз після придбання авто. У січні я та Олексій зважилися на покупку машини. Те, що ми встигли накопичити, було недостатньо, і ми оформили кредит. Автомобіль придбали новий та недешевий. Коротко кажучи, кредит взяли на п’ять років і виплачуємо по п’ятнадцять тисяч гривень щомісяця.

До моєї роботи їхати ближче, ніж до чоловіка. Тому частіше машиною користувався у будні Олексій, а я лише іноді вечорами їздила до магазину за продуктами. У суботу чи неділю я возила дітей до парку на прогулянку. Зрідка у будній день, відпросившись із роботи, возила їх до лікарні. І донедавна у нас із чоловіком не було суперечок з приводу того, хто з нас вкотре скористається машиною.

Але якось у п’ятницю, коли мама передавала мені малюків, вона сказала: «Мені краще дочекатися Олексія. Щось погано почуваюся – нога болить. Добре, якби він мене відвіз до дому. А в понеділок ти малечу з ранку мені привези. Я вдома з ними сидітиму до наступної суботи».

Олексій, повернувшись із роботи, маму відвіз додому. А в суботу сказав, що йому треба на весь день поїхати до батьків, щоб свекру допомогти по господарству.

Чоловік приїхав надвечір автобусом, і сказав мені: «Тато попросив машину, він віддасть її в четвер». Мені це, звісно, не сподобалося. Олексій погодився дати батькові авто, не порадившись зі мною. Тобто тепер мені потрібно було рано-вранці дітей везти до матері на громадському транспорті, а потім ще й встигнути на роботу! Олексій, побачивши мій незадоволений погляд, пом’явся і буркнув, що, мовляв, так вже сталося. І до четверга я цієї теми не торкалася.

Але ні у четвер, ні у п’ятницю ми своєї машини не побачили. «Ми її поки що віддати не можемо, – сказав свекор чоловікові коли дзвонив, – привезу лише у понеділок. А можете самі раніше приїхати та забрати».

– Я їхати за машиною не хочу, – сказав мені чоловік. – Пару днів почекаємо, і батько її привезе, а якщо вона прямо терміново тобі знадобилася, їдь до села сама.

Я, звісно, не поїхала, проте з Олексієм у нас стався конфлікт. Його батько привіз машину в понеділок, хоч і з великим невдоволенням в очах. І за кілька днів наші з чоловіком стосунки поступово потеплішали. Але незабаром Олексій знову приїхав від свекрів автобусом…

– Батьку до Львова треба поїхати, відвідати далеких родичів, – пояснив відсутність машини Олексій.

– А в мене незабаром відпустка, малечу хотіла звозити на природу – сказала я.
Він знову погодився віддати автомобіль, не спитавши мене!

– Ця машина належить не тільки тобі, а й мені, – закричав чоловік. – Я заради неї в кредит вліз!

– Але ж я також його виплачую, хоча чомусь тільки ти вирішуєш, як нашим сімейним транспортом розпоряджатися. А в мене, між іншим, через це серйозні проблеми! – відповіла я.

Зарплати в нас з тобою майже однакові, живемо у моїй квартирі, то чому ж машиною користується твій батько?

– То що ж, я маю своєму батькові відмовляти? Ще й квартирою мене дорікаєш, – вибухнув Олексій.

– Мені просто потрібно, щоб ти в мене питав, перед тим як розпоряджатися майном, яке належить нам обом. Я просто хотіла пояснити тобі, що маю стільки ж прав, скільки ти.

Свекор пригнав машину за тиждень. Кузов був весь у багнюці, а в салоні чорні плями. На моє німе запитання він відповів:

– Це звичайне залізо, і не треба за нього переживати. І нам нерви не тріпай!

– Але ж гроші виплачуємо за машину МИ, – у мене від образи виступили сльози. – А ви тільки користуєтеся нею!

З цього моменту й Олексій, і свекри почали дивитись на мене вовком. Чоловік до них їздить тепер один, а повернувшись зі мною не розмовляє. Мабуть, і досі обговорюють мене.

Я вже не рада, що ми купили цю машину. Мабуть, достаток не завжди приносить у сім’ю щастя.

КІНЕЦЬ.