– Мамо, ну що він плаче весь час? Я не знаю, що з ним робити, все з рук валиться. Я звикну, навчуся, ти ж мене знаєш, але іноді я просто переживаю, що не впораюся, а ви постійно на роботі. І ти, і тато і Сергійко.

Мама, а може ми бабусю Катю приїхати попросимо, га мамо? Вона, звичайно, прабабуся, але не дуже стара, я її нічим навантажувати не буду. Мені її поради потрібні, наживо, бо тобі не додзвонитися, ти на роботі зайнята. Тато ж не буде проти, так мамо?

Антоніна зітхнула. Ну так, Володя не дуже любить, коли теща приїжджає. Теща його Катерина Іванівна йому не особливо подобається, дуже вона активна. Вічно щось чистить, миє, готує, спокою нікому не дає.

Теща живе із сином молодшим, братом Ніни. Вітя не одружений поки що, мама йому готує смачно і всіх все влаштовує. А якщо мама сюди приїде, то буде бедлам, спокою не буде. Хоча квартира у них велика, місця всім вистачить. Зате може Настя сумувати перестане, бабуся її й відверне, та й допоможе трохи. Треба Володю вмовити, хай і справді мама ненадовго приїде.

– Настю, я з татом поговорю, звичайно він проти не буде. А ввечері подзвонимо бабусі.

Катерина Іванівна цьому проханню зраділа. Нічого, Вітя не маленький, сам упорається, може й краще, що один у квартирі залишиться. Справа ж молода! А те, що її кличуть, так це дуже приємно. Значить, потрібна ще бабуся Катерина Іванівна. А тепер вона ще й прабабабуся. А їй хоч і сімдесят сім виповнилося, а сили ще є. Та й Славка, правнука свого, вона лише двічі бачила. А які вони хороші маленькі. На руки їх візьмеш – про все забуваєш.

А вони щодня змінюються. Посміхатися почне, ручками за прабабусю триматися, ось радість яка! Молодець її дочка Ніна, що сім’я в неї, аж онук вже народився. Не те, що Вітька. Йому вже сорок невдовзі, а він все як хлопчик, не нагуляється ніяк.

Збиралася Катерина Іванівна недовго. Вітя її на машині наступного дня привіз. Настя бабусю Катю обійняла, дуже зраділа.

– Бабуся, ну чому Славко плаче, ніжками перебирає? Животик? Я вже все спробувала, нічого не допомагає.

– А ми його ось так, животиком до мами прикладемо, буде тепленько. Він зігріється і все пройде. Ти чого, Настю, така на взводі? У тебе з чоловіком як, все добре? А ну кажи правду! – загалом бабуся Катя взялася за справу.

Настя повеселішала, заспокоїлася. У бабусі Каті на всі запитання є відповіді. Але вночі Славко знову вередував, Катерина Іванівна його в свою кімнату забрала потихеньку, хай Настя хоч виспиться, та й Сергію на роботу вставати.

Та й взагалі справа молода. Але сама втомилася, і справді малюк примхливий. Вранці Катерина Іванівна млинці стала смажити, та щось тісто не вдалося. Потім свої піґулки ніяк знайти не могла, в чужому домі все не слава Богу. У доньки, звичайно, воно, будинок не зовсім чужий, тільки зять все ходить, дивиться. Видно не дуже радий їй.

Атмосфера якась не дуже тепла. Вдома вона сама собі господиня, Вітя тільки радий. Він продукти купить, пропилососить, ну ще щось по дрібниці, і вільний. Затишок, пиріжки та тепло домашнє на ній, на Катерині Іванівні. У тій квартирі вони із чоловіком все життя прожили, дітей виростили. Ніну заміж видали.

Тільки її чоловіка, Грицька, немає з нею вже, з сином вона молодшим живе. Грицька вже п’ять років, як не стало. Ех Грицю. Після його відходу так було їй важко. А потім почуття таке дивне з’явилося, що поряд він, Грицько її. І якось вона заспокоїлася, життя на лад знову пішло, наче Грицько допомагає їй.

Одна сусідка, подруга її давня Зіна сказала, що близькі, коли нас зовсім залишають, можуть стати Ангелом-Хранителем. Катерина Іванівна хоч і не вірить дуже в це, але сама вдома із Грицьком завжди розмовляє. Що б не робила, а на фото його дивиться та розмовляє. Тільки от у цьому будинку вона Грицька зовсім не відчуває.

Подзвонила Катерина Іванівна синові:

– Вітя, візьми з моєї тумбочки фотографію татову, Грицька мого, як поїдеш з роботи мені завези, забула я взяти. А ще телефон свій на гучний зв’язок зроби, на мою тумбочку поклади, а сам вийди та тільки не підслуховуй. Вийшов?

І тоді Катерина Іванівна звернулася, про всяк випадок до чоловіка: – Ангел мій хранитель, любий мій Грицько, опора моя, вибач, що не покликала з собою, пішли зі мною. Не лишай мене, де ти, там і я.

Віктор почув випадково, як батька мама закликала, зворушився. Привіз їй увечері фотографію, та гостинців сестрі Ніні, племінниці та малюкові, внучному племіннику Славку.

Катерина Іванівна фото біля свого ліжка поставила та й одразу себе в силі відчула. Тепер і Славко у них вередувати став менше, і ситуація в будинку змінилася. Катерина Іванівна правнука колихає, на фото Грицька вказує:

– Ось він, прадід твій, на тебе дивиться, усміхається! Що пальчик у ротика тягнеш? Добрий був твій прадід, любив усіх. Його доброта і любов і зараз нам допомагає. Ага, не плачеш, ну засинай мій дорогий, от і молодець.

– Ніно, знаєш, а добре, що Катерина Іванівна приїхала, – зять Володя заявив несподівано. А й справді. Настя заспокоїлася, у бабусі навіть дечому навчилася. Правнук її Славко усміхатися став частіше, менше плакати. Тож і справді не дарма приїхала.

Приємно це усвідомлювати Катерині Іванівні.

Поки жила вона у дочки Ніни два місяці, диво сталося. Вітя одружитися надумав, додому маму кличе. До весілля треба готуватись. Зібралася Катерина Іванівна, портрет чоловіка не забула, та й слова потрібні тихенько сказала:

– Спасибі цьому будинку, а нам до себе час, Грицько. Ти вже не залишай мене одну, куди ж я без тебе, Ангеле мій охоронцю. Відчуваю я, Григорію, що ти поряд, відчуваю, і це для мене найголовніше.