У свої 60 років мені довелося їхати на заробітки в Італію. А через 12 років я повернулася додому, і не мала де жити, тому зараз мене приютила у себе в селі одна моя родичка.

Так що все моє життя звелося до того, що я в старості не маю свого кута, і все через мого сина, Антона.

Він у нас з чоловіком був єдиною, і доволі пізньою дитиною. Ми одружилися, і 10 років не мали дітей, а потім у нас з’явився довгоочікуваний синочок, якого чоловік захотів назвати в честь свого друга – Антоном.

Все було добре, син ріс і тішив нас своїми успіхами. Чоловік мій став їздити на заробітки, і з часом ми для сина придбали трикімнатну квартиру, так що коли він одружився, то вже мав свою окрему житлоплощу.

Невдовзі після того, як син одружився, не стало мого чоловіка, і я сама залишилася жити в нашій двокімнатній квартирі.

Але одного разу син запропонував мені переїхати до нього, а свою квартиру здавати, при чому, він наполягав на тому, щоб гроші з оренди я йому віддавала.

Я думала, що син хоче, щоб я з дитиною їм допомагала, адже у них якраз синочок з’явився, тому я пообіцяла сусідці, що здам свою квартиру її доньці, яка якраз потребувала житла.

Але мій син сказав їм за оренду платити таку захмарну суму, що вони відмовилися, і знайшли щось дешевше.

Антон таки знайшов орендарів, які були готові платити йому стільки, скільки він хотів, та здавати довго мою квартиру ми не могли, бо практично опинилися на вулиці.

У мого сина за борги забрали квартиру! Та я швидше снігу влітку би сподівалася, ніж того, що він таке втне.

Я не могла усвідомити, як так могло статися? Добре, що мій чоловік цього вже не бачить, бо це дуже боляче, коли твою працю діти по вітру пускають, а на цю квартиру мій чоловік важко робив багато років.

Ми всі переїхали до мене в квартиру, і син став говорити, що нам всім тісно, і що я могла б поїхати на заробітки, поки ще молода.

У мене вибору не було, бо у сина ще залишалися борги. Я поїхала в Італію, 12 років там працювала, все дітям відправляла, а вони мали складати гроші на житло.

Проте, коли я повернулася додому, то зрозуміла, що ні грошей, ні житла немає. Ні син, ні невістка, яким за 40, ні онук, якому майже 20, ні одного дня ніде не працювали.

Вони користувалися моїми грошима, а також брали численні кредити на машини, на техніку, на подорожі.

Жити з ними я не змогла, це занадто складно. Тому я і переїхала в село до родички, і живу в її старій хаті.

Отакий сумний підсумок мого заробітчанства, і мого життя загалом.

Сина я продовжую любити, бо він моя дитина, але не розумію, як можна було так необачно вчинити?

Мені родичка каже, що я сама винна, що це я необачно вчинила, коли сину-неробі гроші 12 років відправляла, і не питала, на що він їх витрачає.

Але ж син казав мені, що складає, і як тільки я приїду – ми купимо мені однокімнатну квартиру. Та вийшло вже як вийшло. Сумно від того, що рідні діти, заради яких ми готові на все, можуть так несправедливо вчинити по відношенню до своїх батьків.

Джерело