Ми з чоловіком пололи картоплю, коли почули скрегіт воріт.

-Це Катя з чоловіком та дітьми приїхали,-якось приречено сказав Діма.

У мене теж настрій сповз униз.

Ми сьогодні стільки справ запланували, і все нанівець!

-Мамо, тату, ви де?!

Ми до вас приїхали.

Довелося відкласти лопату і поспішити до хати.

А там зять уже господарює на кухні.

За обидві щоки поглинає кашу, яку я Дімі на вечір приготувала.

-Маріє Ігорівно, а що ще у вас є їстівного?

У нас діти голодні, — каже Павло.

Довелося накрити стіл.

Коли сімейство вдосталь наїлося, Павло почав звичну і вже набридлу розмову: -Цього року врожай добрий.

Бачу ви моркви багато посадили, огірків у вас теж багато. А онуки магазинні їдять.

І цього року нам нічого не дасте? — каже Павло, дожовуючи хліб із сиром.

А дочка знову сидить, дурнею прикидається.

Ми з чоловіком переглянулись.

Ми втомилися пояснювати, що продаж овочів є наш спосіб заробітку.

На пенсію зараз не проживеш.

Нам із чоловіком шістдесят п’ять.

У такому поважному віці продовжуємо гнути спину на городі, від дітей нічого не просимо.

А зять хоче, щоб ми їх забезпечували овочами, але ніяк не допомагає ні справою, ні фінансами.

-І не соромно вам, самі їсте свіже, а онуки хімікати всякі!

Тут мій чоловік не витримав: -Забирайся з нашого будинку!

Я не збираюся у власному будинку таке вислуховувати!

Ви взагалі нас згадуєте лише тоді, коли вам щось потрібне!

Коли вони пішли, я сказала чоловікові: -Може, не потрібно було так грубо?

-Вони заслужили.

Після цього дня дочка зовсім із нами не розмовляє.

КІНЕЦЬ.