Сьогодні ввечері мама мені дзвонила, плакала, вона зараз в Миколаєві живе сама. Я довго слухала її, а потім згадала подругу свою. Вона нещодавно в Німеччину поїхала і маму свою стареньку з собою взяла. Мама дуже не хотіла їхати на чужину, хотіла в Миколаєві залишитися, та подруга збрехала їй, сказала, що скоро вони повернуться назад. Мама її стала речі збирати, улюблену хустинку свою взяла. Як же моя подруга шкодує тепер про свій вчинок

Зараз ми з чоловіком і двома дітьми живемо в Івано-Франківську, я після шлюбу перебралася жити в квартиру до Дмитра, адже тут він мав своє житло. Сама я родом з Миколаєва.

Жили ми добре завжди. Я саме з тих жінок, яким пощастило мати доброго чоловіка. За Дмитром я своїм завжди, як за кам’яною стіною була. Він і працював завжди, заробляв непогано, ще й, як приходив з роботи, то в усьому допомагав мені.

В Миколаєві залишилися жити мої батьки. Тато й мама теж жили добре, вони гарні посади все життя займали, тому гарну пенсію мали і квартиру свою, яку отримали, свого часу, від підприємства.

Я у них єдина дитина, тому знала, що мій обов’язок допомагати їм і підтримувати в усьому їх, адже більше нікому, а вони у мене вже люди пенсійного віку.

Ми з Дмитром маємо двоє дітей: сина та донечку. Вони зараз окремо живуть, донька закінчує навчання, мешкає в гуртожитку, адже вона в столиці навчається, а син живе теж на орендованій квартирі в Івано-Франківську, недалеко біля нас. Він скоро збирається одружуватися, тому з майбутньою невісткою вже будують спільні плани на життя.

Так склалося, що я в своїх батьків дуже пізня дитина, вони довго не могли мати дітей, та й після мене більше з цим не склалося у них, от вони усю свою надію і сподівання покладали на мене лише.

А нещодавно тата мого не стало. Це дуже велика втрата для нас, він був дуже доброю людиною, ми з мамою дуже любили його. Після цього мама дуже здала, здоров’я її стало підводити, постійно сумна, зовсім не схожа на себе. Мамі моїй зараз 71 рік.

Коли тата не стало, я взяла відпустку на місяць і поїхала до неї сама, адже не хотіла залишати її одну після такої втрати, хотіла побути біля неї. Але у мене сім’я, мій дім в Івано-Франківську і я поїхала додому.

Маму свою тепер я зовсім не впізнаю. Вона щодня мені дзвонить, плаче, що їй дуже важко самій, вона не звикла бути одна без батька, та й здоров’я тепер не те, сама постійно все робити не буде. Я до неї ще один раз з’їздила на тиждень, побула з нею, їй трішки легше стало фізично і морально і мені від душі трішки відлягло.

Та не встигла я приїхати в Івано-Франківськ, як мама мені знову телефонує, плаче і скаржиться. Вона стала, як дитина мала. Я вже не знаю, що робити мені. Кажу:

“Мамо, збирай речі, я тебе до себе заберу, діти зараз живуть окремо, будеш з нами. Зрозумій, у мене своє життя, в мене чоловік і діти тут, я не можу біля тебе сидіти постійно”.

Мама дуже образилася на мене, каже, що не хоче свій дім покидати, рідні стіни їй ніяка квартира моя не замінить. У мене таке враження, що вона зовсім не розуміє мене. Вона була завжди такою люблячою, розуміючою, а зараз здається байдуже до мене – приїжджай і сиди зі мною, мовляв, нічого не знаю.

Моя подруга нещодавно в Німеччину поїхала, маму з собою взяла. Мама теж старенька, вона не хотіла її саму в Миколаєві залишати, а їхала з донькою і внуком в Німеччину і її вмовили. Мама теж її мала 72 роки, їхати дуже не хотіла, плакала.

А подруга так за неї хвилювалася, що довелося вмовляти. Але вона вирішила мамі сказати неправду, мовляв поїдемо на пів року туди, допоможемо доньці з онуком влаштуватися, а самі повернемося. Та зрозуміло, що ніхто повертатися не збирався. Мама там дуже сумувала за Україною, за домівкою своєю, плакала часто і через декілька місяців її не стало, на жаль.

Подруга моя досі картає себе, що так вчинила, хоча вибору у неї не було. Хіба вона невірно зробила?

Та я дуже боюся повторити помилку її, не хочу, щоб мама сумувала у мене, вона хоче старість свою вдома доживати. Але я теж не можу з нею сидіти, вона ж не дитина мала, а у мене своє життя і робота тут, сім’я моя тут – в решті решт.

Дзвонила мама сьогодні ввечері, знову плакала, кличе мене до себе. А в мене самої сльози в очах. Ну що мені робити? Як мені бути, люди?

Джерело