Коли Степан вирішив йти з сім’ї, люди дуже по-різному ставилися до цього – хтось його засуджував, але близькі люди, які знали, як було все насправді, розуміли, чому він саме так вчинив.

Та й самому Степану рішення це далося дуже непросто. Він не планував, що так вийде.

– Пішов до молодої, а свою дружину з дітьми лишив напризволяще, – говорили за його спиною заздрісники.

– Ага, а ще показував з себе зразкового сім’янина. Якщо вже порядні лікарі так роблять, то що вже від інших чоловіків чекати?

Степан Андрійович і справді був відомим лікарем, мав золоті руки, дуже швидко став завідувачем відділення в обласній лікарні.

Часто він затримувався на роботі, бо всі складні випадки довіряли лише йому. Він розумів, що дружині важко одній з двома їхніми синочками, але його лікарське покликання було вищим за це.

Проте, Степан Андрійович, який добре заробляв, намагався завжди зробити так, щоб його дружина ні в чому не потребувала, Зоя жодного дня на роботу не ходила, відколи вона вийшла заміж за перспективного лікаря.

Двох синочків йому народила, і стала опікуватися дітьми і домом, а чоловік їх забезпечував.

Та господиня із Зої була, м’яко кажучи, не дуже. У їхньому великому будинку, який звів Степан для них, завжди був безлад, бо дружина не дуже любила прибирати.

Готувати вона також не вміла, чи не хотіла, але з цим Степан змирився. Він намагався поїсти в їдальні на роботі, чи в якому кафе, бо знав, що вдома на плиті не знайде нічого.

Вихованням синів Зоя теж займалася не дуже – обидва хлопці погано вчилися в школі, ледве її закінчили, тому про вступ в медичний інститут, як про це мріяв батько, і мови не могло бути – жоден з синів не став лікарем.

Хлопці навіть працювати не хотіли, бо знали, що батько їм усе дасть.

Все частіше з сумом Степан дивився на свою сім’ю, і розумів, що ні підтримки, ні опори він не має ні від дружини, ні від синів, для своєї сім’ї він став гаманцем, і не більше. Зоя навіть після того, як сини виросли, не пішла на роботу, бо звикла сидіти вдома.

А Степан все частіше спеціально подовше залишався в лікарні, щоб не йти додому і не бачити всього цього розчарування.

Тож не дивно, що він знайшов собі іншу. Точніше, як це було – у їхню лікарню прийшла молода лікарка, яка теж була дуже віддана своїй справі.

Вони з Степаном Андрійовичем часто залишалися по роботі, і багато спілкувалися. Саме тоді Степан і розгледів її дивовижну душу, та що там казати – сподобалася йому дуже молода колега, коли він з нею говорив, то йому здавалося, що він знає її все життя.

Оксана була молодшою за Степана на 12 років, уже розлученою, але дітей у шлюбі з першим чоловіком, у них не було.

Статечний і дуже мудрий Степан Андрійович теж їй дуже припав до душі, але вона знала, що він одружений, тому і приховувала свої почуття до нього, як могла.

Вони просто разом проводили час, боячись зізнатися навіть собі у своєму коханні одне до одного.

Степан вирішив, що далі так тривати не може, і, відсвяткувавши свій 45-річний ювілей, сказав дружині, що йде з сім’ї.

Зої і двом своїм дорослим синам він залишив їхній будинок, а сам пішов до Оксани, сказав, що він, нарешті, вільний, і що він давно кохає її до безтями.

На пересуди Степан Андрійович вирішив не зважати, бо люди говорили, і будуть говорити, а життя у нього одне, і він теж має право на щастяю

Невдовзі у Степана з Оксаною народився синочок, якого назвали Андрійком.

Минули роки. На свій 80-річний ювілей Степан Андрійович запросив багато поважних гостей. Біля нього стояла його Оксана, жінка, яка таки змогла подарувати йому любов і сімейний затишок.

Було багато подарунків і добрих слів в адресу ювіляра, але найбільшим щастям для старого Степана Андрійовича було те, що його син, Андрій Степанович, пішов по його стопам, став лікарем і нещодавно очолив те відділення, де багато років пропрацював сам Степан.

Він з любов’ю глянув на свою дружину, і по його зморшкуватому обличчі потекла гаряча сльоза:

– Дякую тобі, Оксано, – сказав ювіляр. – За гідного сина дякую, і за твою любов і підтримку, без якої я не зміг би відчути це життя сповна.

Степан Андрійович жодного разу не пошкодував, що наважився в 45 років так круто змінити своє життя.

У кожного своя доля, у нього – така. Тож хіба можна його судити за те, що він захотів стати щасливим?

Джерело