За 5 років мого шлюбу тільки перші 2 були радісними, після чого байдужість чоловіка до мене та наших синів стала наростати.

Відсутність у нього інтересу до нашої родини та наші наступні сварки підтвердили підозри та попередження друзів та родичів про його можливу невірність.

Якось, відчувши нездужання, я повернулася додому раніше часу і виявила всередині явні сліди перебування іншої жінки. Зіткнувшись з цією зрадою, я зажадала пояснень.

Мій чоловік, однак, не вибачився, а звинуватив у всьому мене.

Не маючи можливості вигнати чоловіка з його власної квартири, я знайшла втіху в пропозиції подруги: переїхати до жінки похилого віку, яка потребує допомоги, в обмін на дах над головою.

Це рішення не тільки забезпечило новий будинок для мене та моїх дітей, а й почуття приналежності та вдячності, якого не було у моєму шлюбі.

У той час як я почала процвітати в новій обстановці, спроби мого чоловіка помиритися посилилися, коливаючись між звинуваченнями та благаннями про возз’єднання.

Незважаючи на його обіцянки змінитись, скептицизм утримує мене й досі.

Потреба хлопчиків у батькові ускладнює моє рішення, залишаючи серйозну невпевненість у майбутньому.

КІНЕЦЬ.