– Ти вважаєш гарною ідеєю залишити ключі від нашої квартири твоїй матері? – недовірливо поцікавилась у чоловіка Алла.

– Мало що може статися. Нас все-таки не буде у місті два тижні, – нагадав дружині Анатолій.

– Добре, – сумно зітхнула дівчина, якій не дуже подобалася ця затія.

Переживала Алла не просто так. У квартирі вона мала залишити двадцять тисяч гривень, які збирала на подарунок для генерального директора, який через місяць мав день народження.

Саме цими переживаннями дівчина поділилася з чоловіком, з яким була одружена близько року.

– Не хвилюйся, ніхто не візьме твої гроші, – розсміявся чоловік, якого насмішили слова Алли.

Через три дні подружжя поїхало на відпочинок. Дівчина намагалася не думати про гроші, але якесь гнітюче передчуття не давало їй забути.

Кілька разів за час відпустки Анатолій дзвонив матері і питав, чи все гаразд у їхній квартирі.

– Я там не була, – почала виправдатися Надія Костянтинівна. – Ми ж домовилися, що я приїду до вас, якщо поскаржаться сусіди.

– Ну так, – заспокоївся чоловік і поспішив заспокоїти дружину, яка сильно переживала з цього приводу.

Через два тижні подружжя повернулося додому, і Алла насамперед побігла до спальні, щоб перевірити збереження грошей.

Проте, тільки-но вона переступила поріг кімнати, як тут же застигла: на підлозі валялася порцелянова статуетка, яка розлетілася на шматки.

Відчувши недобре, дівчина полізла перевіряти гроші, відкладені на подарунок, і остовпіла, не знайшовши їх на місці.

– Толік! Толік! – вигукнула Алла. – Грошей на місці немає і статуетка розлетілася на шматки! Хто був у нас у домі?

– Я у мами питав, вона сказала, що не приходила, – розгублено відповів чоловік.

– Не говори нісенітниць! Більше ніхто не мав ключів від нашої квартири! – Алла, відчувши спустошення, присіла на ліжко і заплакала. – Де я тепер візьму двадцять тисяч?

– Ти певна, що їх немає на місці? Може, ти переклала їх кудись і забула? – з надією запитав Анатолій, розуміючи, що під підозрою лише мати.

Разом із дружиною він ще раз перевірив місце, де лежали гроші. Однак їх і слід простиг, вони ніби випарувалися.

– Мама не стала б брати. Вона не така, – похитав головою чоловік.

– Значить, комусь давала ключі! – залилася сльозами Алла.

Щоб прояснити ситуацію, Анатолій запропонував дружині навідатися до матері та спитати прямо в очі щодо ключів.

– Ви звинувачуєте мене, що це я взяла гроші? – вислухавши їх, ображено сплеснула руками жінка. – От ніколи б не подумала! Я ж сказала, що взагалі туди не ходила…

– Мамо, ми не кажемо що це ти, але, може, ти давала комусь ключі? – припустив син.

Надія Костянтинівна задумалася на кілька секунд, а потім впевнено заявила, що ніхто не міг отримати доступ до них.

– Ой, згадала, я одного разу була у вас, – несподівано промовила жінка.

– Навіщо? – В унісон запитало подружжя і переглянулися.

– З Галею йшли з магазину, вона захотіла до туалету, от і зайшли, – безглуздо посміхнулася Надія Костянтинівна.

– З племінницею? – насторожилася Алла, згадавши про п’ятнадцятирічну розпещену дівчину, яка нікого не слухала ні матері, ні бабусі.

– Так, ми ходили їй купувати куртку і забігли в квартиру. Недовго були, – поспішила уточнити жінка.

– Ви залишали Галю одну? – стримано поцікавилася дівчина.

– Ну в туалет заходила і телефоном розмовляла хвилин десять, – розгублено відгукнулася Надія Костянтинівна. – Ні ви що! Вона б не стала! Вона у нас, звичайно, розбалувана, але не негідниця якась! Як не соромно звалювати зникнення грошей на бідну дівчинку! Сама, напевно, гроші промотала та вирішила все на дитину перекласти!

– Ви смієтеся? Тоді поясніть, хто був у нашій спальні? – грізно запитала Алла. – Знаєте що?! Якщо завтра не буде грошей, я піду і напишу заяву. Нехай розбираються і тоді ми точно дізнаємося, хто взяв у мене гроші!

Промовивши ці слова, вона з гордим виглядом вирушила на вихід. Дівчина була впевнена, що її ультиматум налякає свекруху.

Наступного ранку Надія Костянтинівна зранку з’явилася в квартирі сина та невістки.

З незадоволеним обличчям, не привітавшись, вона пройшла всередину і, приречено склавши руки на коліна, присіла на диван.

– Я сподіваюся, ти ще не ходила писати заяву? – суворо поцікавилася вона в Алли.

– Поки що ні, але саме збираюся, – обманула дівчина, бажаючи справити вражаючий ефект на свекруху.

Надія Костянтинівна швидко відразу полізла в сумочку і витягла з неї пакунок.

– Ось твої гроші! Можеш перерахувати, якщо не довіряєш, – спохмурніла жінка і простягла дівчині гроші.

Алла уважно перерахувала кожну купюру і, з полегшенням видихнувши, промовила:

– Все на місці! Дякувати Богу, а я вже думала, що мені доведеться бігти в банк і брати там кредит!

– Мамо, може ти розкажеш нам, звідки гроші? – холодно поцікавився Анатолій.

У відповідь Надія Костянтинівна винувато опустила очі й невдоволено насупилась.

– Галя взяла. Я не знаю, коли вона встигла. Спочатку заперечувала, а коли я сказала про заяву, зізналася. Ти тільки нікуди не ходи, – жінка з надією подивилася на невістку.

– Не піду, звичайно, але більше ми вам нізащо не залишимо ключі, – зітхнула Алла.

– Не треба було такі суми в будинку залишати, коли самі їдете, – пробурчала Надія Костянтинівна. – Могла й не вона взяти, а заліз би хтось і шукай вітру в полі.

Зрозумівши, що свекруха хоче частково звалити провину на самих господарів, Алла з осудом подивилася на жінку.

– Гаразд, піду я, – Надія Костянтинівна встала з дивана і попрямувала до вхідних дверей.

Як тільки вона пішла, дівчина схрестила руки і, суворо подивившись на чоловіка, промовила:

– Більше жодних ключів жодній рідні!

КІНЕЦЬ.