-Ну хто так тісто замішує? Муки, муки додай. Ох, Любка зовсім ти в місті розлінилась, нормальне тісто для пирога замісити не можеш. Якби руки гнулися, я б тебе близько до борошна не підпустила. Оце так часи настали, жінки хліб розучилися пекти. Звикли до магазину. А що в ньому хорошого?

Навіть запаху хлібного немає. Трава, травою. Ось бувало, як зберемося хліб пекти, так на все село запах – бурчала баба Галя, дивлячись, як дружина сина, ставить опару.

-Михайле, тебе шо батько вчив? Колоти треба сучками вниз. Он пузяку відростив, піт струмком ллється. А розколов всього п’ять чурок. Ось мій Іван, батько твій, дрова рубав, як грався. Колун тільки і літав. А ви зади свої в кріслах відсиділи, що і руками працювати розучилися – сидячи на лавці, баба Галя вичитувала сина.

Той, витираючи піт, огризнувся: – Мамо, палицю не перегинай. Кину зараз твої дрова, сама колоти будеш

Баба Галя відразу подобріла: – Та що ти, синку. Це ж я просто по-старечому бурчу. Молодець ти, он як тоненько колеш, легко буде в хату затягувати. А під ніс собі пробурчала – Будуть, як сірники горіти, тепла ніякого.

Син запитав: – Що ти, мамо, сказала?

Вона спираючись на паличку, встала: – Піду, подивлюся, як моя внучка в городі грядки полить

Михайло тільки головою похитав, ось невгамовна.

-Ну як ти траву смикаєш? Ти ж її разом з цибулею тягнеш. А вона потім рости не буде, в стрілку піде. А що ти з Моркви зробила? Божечки, та ти її всю повидирала. Таня, скажи чесно, у тебе зір поганий? А чому окуляри не носиш? Стовідсотковий? А що ж ти, бісова дочка, наробила. Не полола жодного разу?

Так я в твоєму віці вже поля від трави очищала. А ти невеликі грядки прополоти не можеш. Ось молодь пішла. Як ви жити то будете, якщо не дай Бог, голод настане? Не настане? А чому? З чого робити будуть? З молекул? Тьху… Вже тоді б з гною робили. Корисніше було – засміялася вона беззубим ротом.

-Ось що з нею робити? – тихо питав Михайло у дружини і дочки, поки баба Галя прилягла відпочити.- Адже стара вже зовсім. Сил немає, а город садить. У місто їхати не погоджується, каже, що відразу там кінці віддасть. Тут, каже, народилася, тут і лежати буду – журився він.

Люба теж пошепки відповіла: – Ну не можемо ж ми її туди волоком тягти. Давай тут, кого небудь знайдемо. Грошей заплатимо, хай допомагає.

Одна Таня мовчала.

– А ти, доню, чого мовчиш? Це ж твоя рідна бабуся? – запитав Михайло.

Вона задумливо відповіла: – Та ось думаю. Постарієте обидва, будете безпорадними, я вам теж доглядальницю найму. А що? Зручно. Начебто, і не допомагаєш, але не забуваєш. Бабуся від чого бурчить? Сумує сильно.

Ми приїжджаємо рідко, а їй треба частіше. Відчувати, що ми її любимо. Мила боркотунка. Давайте так. Я беру академічну відпустку і буду жити разом з нею – запропонувала Таня.

Батьки замахали руками: – Та ти що? Рік пропустиш, потім не надолужиш. Домовимося так, їздити кожні вихідні і не відбуватися відмовками, Люба це тебе стосується. Скільки їй ще залишилося на цьому світі, нехай відчуває нашу турботу. Наша старість теж не за горами, правильно, дочка. А зараз Люба діставай пиріг, будемо обідати. Треба тільки маму розбудити – сказав Михайло.

А бабу Галю не треба було будити. Вона чула всю розмову і тихенько плакала. Як внучка сказала, мила боркотунка. Таке ж почуття, коли маленький Михайлик вперше її мамою назвав. Яке щастя, що у неї така сім’я. Дбайлива. Але треба Міші натякнути, що вона не проти помічниці.

Часто їздити, грошей стільки потрібно. А у неї на прикметі жінка є. Надя. Жінка багатодітна, їй гроші потрібні. Не потрібно бути тягарем для своєї родини. Приїжджають, не забувають і за це дякую.

КІНЕЦЬ.