Я б ніколи і подумати не могла, що мої рідні люди можуть так підло зі мною вчинити. Я зараз кажу про свою маму і рідну сестру, які за моєю спиною зговорилися, і вирішили мене без нічого залишити.

Нас у батьків є двоє: я і сестра Надія. І вони завжди нас обох любили однаково, принаймні, я не бачила і не відчувала різниці.

Зараз ми обидві вже маємо власні родини. Надія старша за мене на 4 роки, тому першою вийшла заміж.

І хоч у нас був великий будинок (мій батько в свій час постарався), та сестра жити разом з батьками не захотіла.

Вона відразу наполягла, щоб наші батьки дали їй землю під будівництво і заразом допомогли будувати будинок.

Батько тоді ще був живий, він працював і добре заробляв, тому вони зробили все, як хотіла сестра. Треба сказати, що Надія не просто будувалася, а хотіла, щоб у неї все найкраще було.

За неповних два роки Надія з чоловіком переселилися у свій будинок, який знаходиться по сусідству з нашими батьками.

Вони тоді на неї витратили усі гроші, які заощаджували протягом усього життя. Мені нічого з батьківських заощаджень не перепало, бо все пішло на сестру.

В особистому житті мені щось не дуже щастило. Я ще довго не могла вийти заміж, і знайшла собі чоловіка аж в 30 років. Мирон, як і я, теж довго холостякував, і так виглядає, що нас сама доля звела.

Спочатку ми жили разом з моїми батьками, бо у Мирона теж не було свого житла, а потім чоловік захотів їхати на роботу в Чехію, бо не бачив іншого виходу.

Але мене одну він залишати не хотів, тому і наполіг, щоб я їхала разом з ним.

Наші батьки тоді ще були повні сил, тому не мали нічого проти, щоб я трималася чоловіка, навпаки, казали, що саме так і буде правильно.

Вони нас запевнили, що це наш будинок, і ми зможемо в нього повернутися коли захочемо.

Ми непогано заробляємо в Чехії, але свого житла і досі не маємо. Не так просто тут купити собі навіть маленьку квартиру.

Тому ми плануємо ще трохи тут заробити і повернемося додому. З грошима нам буде легше облаштуватися в Україні.

До того ж, у мого чоловіка є значні проблеми із здоров’ям, не знаю, скільки він ще зможе працювати.

А нещодавно я таке дізналася, що просто не можу в це повірити. Не вірю, що найрідніші люди – мама (батька уже немає на цьому світі) і сестра залишили мене без спадщини.

Сестра переконала маму, що мені будинок в селі не потрібний, тому мама зробила дарчу на старшу доньку моєї сестри, яка заміж зібралася.

Аргумент у родичок такий: у Наді троє дітей, їй потрібніше, а у нас з чоловіком дітей немає, то ж ми якось обійдемося без спадщини.

– А ти що, сестричко, за стільки років не заробила собі на квартиру? – в’їдливо запитала мене сестра.

– Донечко, не ображайся, я мушу внукам допомогти, – намагалася виправдати свій вчинок мама.

Тепер я розумію, що мені і справді вже нема куди повертатися, і треба думати, як собі житло придбати. А це непросто, навіть при тому, що ми обоє з чоловіком за кордоном.

Мені так прикро, що словами не передати. Як рідні люди могли так несправедливо зі мною вчинити?

Джерело