Мені 21 рік. Незабаром збираюся виходити заміж за кохану людину.

Він чудовий хлопець. Зустрічаємося довго, збираємося одружитися, бо не хочемо втрачати одне одного, але він хоче, щоб ми жили з його батьками.

Він єдина дитина у сім’ї. Батьки у нього старі, але років 20 точно проживуть. А я не хочу жити із чужими мені людьми, я їх навіть не знаю.

Я і так 20 років жила зі своїми батьками і знаю, що це буде складно. Постійний контроль, не почуваєшся дорослою людиною, коли вони дивляться на тебе, ніби ти дитина і приймають рішення за тебе.

Крім того, у них свій величезний будинок, кілька квартир, тож із житлом проблем немає, як і з грошима. Я просто хочу, щоб мій хлопець зрозумів, що йому комфортно жити зі своїми батьками, але не мені, бо вони мені чужі.

Я все одно не почуватимуся як удома, бо мій дім — це мій хлопець, якого люблю, а не його батьки. Мені психологічно важко від цього, і я відчуваю, що я на межі зриву.

Але мій хлопець цього не розуміє чи не хоче зрозуміти. Що мені робити?

Якщо я потерплю 20 років, доки його батьки вирушать в останню путь, то мені буде вже 40 років! І не буде жодної романтики, жодної волі.

У мене будуть діти та багато проблем — як їх виховати, відучити в університеті, видати заміж тощо. Але й втрачати свого хлопця я не хочу, надто його люблю.

Мені потрібна порада і нейтральна думка, тобто ваша, щоб поглянути на ситуацію збоку. Ультиматумів я не хочу ставити, але й не знаю, як інакше.

КІНЕЦЬ.