Коли мені було років чотири, – написала жінка, – до нас приїхали родичі. Я мало їх знала; просто дядьки та тітки. Вони їли, пили, відпочивали… Жили кілька днів у хаті. А потім один дядько покликав мене і сказав: «Твій тато – aлкoголік, ти знаєш?».

І я нічого не змогла сказати у відповідь. Я ж мала була. Я просто заплакала.

І зараз мені за п’ятдесят. Але все пам’ятаю. Я все життя пам’ятаю ці слова. І те, як я не змогла захистити свого тата. Ці гості їли його їжу. Жили у його будинку. Користувалися. І ось так ця людина сказала мені про мого тата!

А я не змогла заступитись. Я просто заплакала. І нікому не сказала про те, що почула…

Я розумію. Іноді ти просто не можеш добре захистити своїх. Ти маленький та слабкий. Або цих дядько і тітка надто багато. Або ти не встиг, не зрозумів, просто розгубився.

Так буває.
І потім мучишся. Іноді – все життя. І гадаєш, як треба було відповісти! Як змусити замовкнути…

Життя відповість. Як у селі кажуть, кішка шкребе на свій хребет. І такі люди живуть у неблагополуччі. Вони нападають від боягузтво та слабкості. Нишком. На тих, чий хліб їдять – насамперед.

Але й нам треба вчитися відповідати спокійно та прямо. Щоб не мучитися потім невимовними словами і хибним терпінням. Своїх треба боронити.

А діти все розуміють. І всі пам’ятають. Усі сказані слова залишаються у серці дитини. Це теж треба пам’ятати та знати…

КІНЕЦЬ.