Олена саме насмажила на кухні пиріжків з картопелькою, як раптом пролунав дзвінок у двері.

Жінка поспішила відкрити. На порозі стояв її син Сашко з якоюсь високою дівчиною.

– Мамо, це моя наречена Оля! – сказав він.

– Я тобі розповідав про неї. Ми заяву сьогодні в ЗАГС подали. У нас поки що поживемо, а потім квартиру орендуємо. На роботу тільки влаштуюсь… Ти ж не проти?

Задоволений син стояв на порозі квартири, тримаючи за руку дівчину.

– Наречена?! Сашко, а як же ж?.. А що ж ти мовчав?.. Ну не стійте на порозі, проходьте вже… – розгублена Олена Павлівна пропустила молодих у квартиру.

– Та я не мовчав, мамо. Ми просто не говорили дуже і все. Сюрприз, як кажуть, тобі хотіли зробити. Бачу вдався, – усміхнувся син. – Ти не хвилюйся, ми ненадовго. Спочатку на орендованій поживемо, а потім в кредит візьмемо, що ж ми гірші за інших? – син по-хазяйськи зайшов на кухню і сів за стіл. – Давай, мамо, накривай на стіл, бачу пиріжки смажила. Святкувати будемо!

Олена заметушилася, відкриваючи холодильник, дістаючи закуску, якісь банки, пакунки.

Нарізала, викладала, розливала, а сама нишком розглядала майбутню невістку. І тут вона помітила в ній дещо дивне.

Та і пальцем не поворухнула, щоби допомогти. Сиділа ногу за ногу закинувши, і тільки дивилася на всі боки…

…Молодята оселилися в кімнаті Сашка і почалося в них молоде, подружнє життя. І в Олени Павлівни почалося життя. Інше, ще не пізнане…

Вранці Олена на роботу – молоді сплять ще. Увечері прийде – їх вдома немає, гуляють, або фільми нескінченно дивляться. Допізна.

А останнім часом на Олену з роботи чекали ще й сюрпризи. Наприклад, повна мийка немитого посуду, брудний стіл і заляпана хтозна чим підлога. А ще, як вишенька на торті, могла бути білизна, що валяється прямо під ногами або, наприклад, туалет, який забули змити…

Довго мовчала Олена Павлівна, не хотіла стосунки псувати зі невісткою. Хоча які там стосунки… Оля й не розмовляла з нею ніколи, а якщо поглядом удостоювала, то скоса і зверхньо. Не годиться, мовляв, нам королевам, на простих людей час витрачати. Нам би в карету і в палац…

Але одного разу янгольське терпіння Олени Павлівни урвалося. Вийшла вона на кухню випити ранкової кави, а паралельно зі спальні випливла Оля. У піжамі та з незмінним безладом на голові.

А в руках у Олі купа брудного посуду й купка обгорток та огризків зверху. І цю купу Оля без совісті завантажує прямо в мийку, разом зі сміттям. А сама повертається й намилюється йти назад у спальню. Нате мовляв вам, займайтеся, а ми, королеви, відпочивати… Ту вже в Олени Павлівни від злості терпець і закінчився…

– А ну стій! Стій, я сказала! І ти, синку, йди сюди на розмову! Жвавіше я сказала! Я вам тут що – прибиральниця чи якась служниця? Бачте що надумали – посудомийку з мене зробити! Дістало мене все, любі мої діти! Посуд брудний, туалет немитий, шкарпетки ваші по підлозі дістали, холодильник порожній! Все дістало! Ось вам моє слово – з сьогоднішнього дня, Олю, за собою та своїм чоловіком прибираєш сама! Сантехніку миємо по черзі, речі щоб я ваші ніде не бачила. У себе в спальні кидайте, а тут не смійте!

А ти синку, на роботу щоб улаштувався. Тиждень даю! І витрати на їжу та комуналку навпіл! Все! Я все сказала!

Стукнула Олена рукою по столу і тільки потім подивилася на очманілі обличчя родичів…

Оля раптово пожвавилася, змінивши млосний погляд на обурений, і побігла до спальні, Сашко за нею.

– Ти ще казав мені, що в тебе мати нормальна! Яка вона нормальна?! Щоб я тут жила, та ні на хвилину більше я тут не залишусь… – галасувала Оля у спальні, збираючи речі.

Сашко її заспокоював, як міг.

Хвилин за п’ятнадцять молодята з сумками і при повному параді стояли в коридорі. З осуджуючими, скорботними обличчями.

– Ну, мамо, ти звісно й видала… Я так і зрозумів, що ти Олю з самого першого дня незлюбила. Оля мені говорила, але я не вірив, а дарма. Невже немитий посуд може так просто зіпсувати стосунки, мамо? А якби ти взяла й помила ті тарілки, то нічого й не було б. І жили б, як і раніше. Адже Олі ніколи, вона в інтернеті працює…

Олена Павлівна після поспішної втечі сина з дружиною ще довго не могла прийти до тями. Не знала, чи плакати їй, чи сміятися. Дивна річ – винен ще й звинувачує. Десь мабуть вона щось прогавила у вихованні свого сина. Розбалувала мабуть…

Син із невісткою переїхали і в Олени настали дні спокою та умиротворення. Вона просто насолоджувалася тишею і отримувала справжнє задоволення від того, що в будинку чисто, сантехніка виблискує, а речі складені на свої місця. Ні, вона зовсім не була прямо занадто великою любителькою чистоти, але жити у повному безладі – це теж було не для неї…

Син зателефонував через місяць, мабуть саме стільки часу йому потрібно було переварити образу. І спантеличив її новиною.

– Матусю, привіт. Ти знаєш, я тут подумав і вирішив – ми теж з Олею не зовсім були праві. Потрібно було до тебе прислухатися. А я ще чого дзвоню – ти скоро станеш бабусею! Що ж ти мовчиш, чи не рада?

Тут Олена Павлівна так і сіла. Рада вона, звісно, рада. Ось тільки дитина це недешево. Якщо ще врахувати, що син із дружиною на орендованій живуть і робота у них обох середньостатистична. А ще скоро Оля в декрет піде і тоді взагалі. І ляже це все на неї, Олену, бо більше нема на кого.

Як переживала Олена, так і вийшло. Запити з того боку пішли майже відразу. І все «в борг».

– Мамо, позич на вітаміни, на подушку, панчохи…

І далі за списком. Звісно, ніхто ці борги повертати не збирався. Це розуміли обидві сторони.

Але Олена допомагала щосили. А що робити – вона бабуся. І хто допоможе, як не вона – в Олі одна мати і та далеко живе, та так, що сама часто допомоги просити…

А потім народилася онука – Аліса. Маленька, слабенька.

«У борг» вони правда вже й не просили, сприймали допомогу як належне. Лише замовлення озвучували:

– Мамо, у Аліси ліжечко вже мале, потрібно побільше купити.

– Мамо, Аліса з усіх повзунків вже виросла, одягти нічого.

– А Аліса їсть погано, потрібні вітаміни. Та не ті що в аптеці, а ті що на імпортному сайті, дорогі.

– Комбінезон нам треба, а краще два на зміну – Аліса пішла і часто забруднюється…

І Олена Павлівна крутилася, як білка в колесі, чи золота рибка, виконуючи бажання рідних їй людей. А хто, як не вона? Вона ж бабуся… І взагалі, навіщо їй гроші – вона жінка самотня і літня, а онука росте, їй потрібніше…

Внучка і справді підростала, у садок пішла. І до запитів додалися прохання. Забрати з садка, відвести в садок, посидіти годинку… А іноді й зовсім на всі вихідні забрати.

– Мамо, забери Алісу, га? Оля так втомлюється, так втомлюється. Ти ж все одно на вихідні вдома і нікуди не підеш, ось тобі й буде розвага! З нею не засумуєш! – дзвонив син черговий раз із проханням забрати до себе онучку.

Олена забирала, хоча теж дуже втомлювалася – вона працювала, а крім роботи господарських справ у неї, як і в будь-якої жінки, повно. І це не залежало від наявності чоловіка. А нудно Олені ніколи не було – вона не з тих, хто у тузі сльози ллє. У кіно з подругами сходити любила, а на вихідні у кафе посидіти з келихом ігристого. А тут усі її плани намічені псувалися в один момент…

А потім Оля вийшла на роботу і стала втомлюватися ще більше і маленька Аліса практично всі вихідні проводила у бабусі. Адже мамі відпочити потрібно від робочого тижня, з татом побути, а тут мала під ногами крутиться, заважає…

– Я так важко працюю на цій роботі, можу я хоч на вихідних просто відпочити! На що тоді бабусі потрібні, якщо від них користі нуль. Посидить, нічого з нею не буде! – відповідала Оля чоловікові на боязкі заперечення з приводу того, що бабусі теж не завадило б відпочити.

Але сталося те, на що ніхто не очікував і внесло зміни в життя всіх учасників цієї побутової історії. Олена закохалася. Елементарно і просто.

Виявляється у п’ятдесят вісім дуже навіть можна закохатися. І не спати ночами, і хвилюватися, і чекати на нього, виглядаючи у вікно. І червоніти від радості зустрічі…

Їх познайомили спільні друзі, і вони відразу сподобалися один одному. Вадим був вдівець, цілком забезпечений і дуже симпатичний.

Настав час, коли їхні стосунки вийшли на новий рівень і Олена Павлівна вирішила, що настав час познайомити свого обранця із сином та його родиною. Не відкладаючи на потім, вона зателефонувала Сашку.

– Ну, ти, мамо, даєш! Я звісно знав, що ти в нас трохи того, але те, що ти на старості років такою нісенітницею займатимешся, не думав! І де це ви побачилися, цікаво? Чи не на нашій спільній житлоплощі? Я, до речі, сказати тобі хотів – не виходить у нас із кредитом, не тягнемо. Оренда всі гроші висмоктує. Тому ми до тебе переїжджаємо. До кращих часів. Так що, мамо, жени свого коханця і зустрічай онучку! – відповів їй на це син Сашко.

Сказав, як відро крижаної води вилив…

Прикро було дуже Олені таке чути. Та й переїзд сім’ї сина назад до неї – ще те задоволення. Поплакала вона, поплакала та й розповіла все Вадиму. Що побачення їх тепер на її території скінчилися.

– Чудово, моя люба Оленко! Це говорить про те, що нам з тобою треба ворушитися! Виходь за мене, га? Люблю я тебе і хочу з тобою старість зустріти, як чоловік із дружиною, а не як коханець… – став Вадим перед нею на одне коліно і коробочку з кишені дістав.

Виявилося, він і каблучку вже купив. Чекав тільки відповідного моменту…

Вони розписалися скромно. Замість весілля увечері з друзями в ресторан сходили, відзначили. А наступного дня Олена речі зібрала необхідні й до чоловіка в заміський будинок переїхала.

Син на весілля не приїхав, а на вихідні зателефонував, сухо привітав і заявив.

– Мамо, Аліса сумує за тобою дуже. Я все розумію, але можливо ти хоч іноді будеш її до себе забирати. Не заради нас, а заради дитини – вона любить тебе, ти ж бабуся…

– Звичайно, синку, забиратиму! Звичайно! І я її люблю, вона моя онука єдина. На наступні вихідні й візьму, – пообіцяла Олена.

Розтало її серце, при згадці про дитину…

А за тиждень Оля зателефонувала.

– Здрастуйте, Олено Павлівно. Ви мене вибачте, якщо образила вас колись. Самі знаєте якась молодь несвідома… Я ось що запитати хотіла. Ми Алісу в садок перевели, що поруч із вашим будинком. Уявляєте як чудово! Так що ви свою онучку частіше можете бачити. Якщо захочете звісно…

Здивувалася Олена. З чого б це невістка дитину у цей садок перевела? Не близько ж… Ох і підозріло все це виглядає, ох і підозріло… І дуже скоро вона отримала відповіді на свої запитання, коли на неї посипалися прохання забрати дівчинку з садка, а потім або привезти до них, або залишити в себе, якщо завтра вихідний. Винахідливі родичі знайшли вихід зі становища.

Спершу вона за звичкою мовчала, а потім не витримала і висловила синові своє невдоволення.

– Сашко, тобі не здається, що це вже занадто. Дитина зі мною більше перебуває, аніж із вами, батьками. Зрештою, це ваша дочка, а не моя! І в мене є чоловік і свої справи, між іншим. Припиняйте залишати на мене свої обов’язки!

– Мамо, ну годі тобі! Свою ж онучку бавиш, не чуже дівчисько. А чоловік? А що чоловік, маленький чи що? І взагалі, тобі що, мужик дорожчий за рідну внучку?

– Так, зрозуміла я, мої любі, що з добром до вас не можна! Треба тільки жорстко ставити вас на місце! Все! Лавку з безкоштовних послуг няньки закрито! Наймайте спеціаліста! Із завтрашнього дня Алісу забираєте самі! І відводите також! Я вмиваю руки! – розлютилася Олена і кинула слухавку.

Вона нарешті зрозуміла, що її знову використовують, та й Вадим часто їй про це говорив.

А наступного дня був прекрасний, осінній день, і вони з Вадимом вирішили провести його на природі. Зібрали кошик з їжею, взяли плед і вирушили до найближчого парку відпочити та погрітися в останніх променях сонечка.

…День наближався до кінця, коли вони, сповнені вражень і гарного настрою, поверталися додому. Ось тут і пролунав дзвінок, який перекреслив все. І настрій, і радість.

– Мамо! Як ти могла так вчинити! Ти залишила Алісу у садочку! Одну! Ти самозакохана, безсердечна! – репетував син.

– Ти… Як ти смієш так зі мною розмовляти? Хто тобі… – вона навіть не придумала відразу, що відповісти на небачену хамовитість.

– Смію! Смію! Ти не забрала Алісу, хоч ми на тебе сподівалися. Вона просиділа в саду допізна, поки вихователька не привезла її додому. Ще й виказала нам, що ми — безвідповідальні батьки. А це все ти, мамо, винна! Якби ти була хороша, то займалася б онукою, як усі жінки у твоєму віці. А не заміж виходила за собі подібних! Знати тебе більше не хочу і Алісу ти більше ніколи не побачиш. Все! – син кинув слухавку.

Після цієї розмови вона дуже переживала. Жінка то плакала, то сміялася і ніяк не могла заспокоїтись. І крізь сльози повторювала тільки, що вона сама у всьому винна і власноруч допустила таке ставлення до себе…

Чоловік заспокоював її, гладив по голові, як маленьку, і пригощав чаєм та ромашкою, повторюючи, що все минає, пройде і це…

А вона, витираючи сльози, думала, що, звичайно, все пройде і можливо вони з сином помиряться.

І, швидше за все, так і буде. Але які будуть їхні стосунки залежить багато в чому і від неї.

Тому що люди ставляться до нас так, як ми їм це дозволяємо…

КІНЕЦЬ.