Два будинки стояли окремо у наймальовничішому місці села. Далі за околицею тяглися широкі поля, де сіяли пшеницю, а за ними починався ліс.

Андрій і Сергій дружили по-сусідськи, обидва чоловіки були дбайливими господарями, обидва їздили працювати в місто, яке було поряд. Їздили і їхні дружини Валя та Олена.

– Ех, пощастило тобі з Оленкою! – часто казав Андрій, коли приходив посидіти ввечері на лавці, що була між їхніми дворами, на вулиці, на нічийній території, як казали самі чоловіки.

– Так, що ж в ній особливого?! І твоя Валя симпатична жінка, – відповів Сергій, посміхаючись.

Він знав, що його дружина подобається сусідові, але не ревнував, знаючи строгу вдачу Олени.

– Та хіба справа в красі? У зовнішності? Твоя – справжня господиня, як і має в неї бути у своєму домі. А моя так і не стала хорошою дружиною, – пояснював Андрій. – Ось що значить, взяв із міста, нічого не хоче на городі робити. Навіть квітами, і то я сам займаюсь.

– Так, ти – справжній квіткар, Андрію. А Валя твоя гарна медсестра. І донька у вас хорошу карʼєру має. Он вивчила іноземні мови і за кордоном працює.

– Так, – задоволено усміхнувся Андрій.

– Має юридичну освіту зі знанням іноземних. Так хіба ж це Валі заслуга? Знову ж таки – теща практично її виховала в місті. Водила до вчителів, наймала репетиторів чи не з початкової школи. Це лише її заслуга. А Валя приїде з роботи, приготує вечерю і спатиме. І на вихідні в сад виходить хіба що в гамаку полежати. Я вже до неї і не чіпляюся. Раніше намагався привчити, так це тільки сварками закінчувалося.

– Ну, значить, не треба її чіпати. Якщо вона така людина. Бо ж живете ви спокійно. Значить, кохаєте один одного… – почав було Сергій.

– Це ніхто не знає, як ми живемо. Вже скільки разів хотіли розлучатись, розуміємо, що нічого нас не тримає разом. Інтереси різні. Доньку мати її виховала… По суті, ми і є зовсім різні люди… А ви з Оленою молодці. Так тримати. Дивлячись на вас я тільки й розумію, і вірю, що є ще любов у світі і чудові сім’ї. І дочки ваші красуні.

– А теж у місті живуть. У село не заманиш. Тільки на свята, – зауважив Сергій. – Однак у них давно своє життя, а у нас своє. Отак от…

Такі розмови до душі були останнім часом все частіше. Сергій бачив стан Андрія, але нічого не наважувався йому радити, бо розумів, що не можна лізти в чужу родину. Хай самі вирішують.

І хто вже там вирішив долю сім’ї, але невдовзі Валя поїхала від Андрія у місто до матері. У неї не стало батька. І Валя перебралася до мами, щоб підтримати її і доглядати її. Так Валя більше й не повернулася до чоловіка.

Вони розійшлися тихо, без сварок та взаємних закидів. Будинок ділити не довелося, бо він дістався Андрієві від бабусі.

Батьки Андрія теж жили в місті, до них він навідувався і допомагав, як міг. Але на той час, коли Андрій вийшов на пенсію, його батьків уже не стало. Андрій став замкнутим. Все рідше виходив на лавку поговорити, і тільки його сад, квіти тішили його, як і раніше.

А невдовзі Андрій дізнався приголомшливу новину про Сергія.

Сергій дуже заслаб. Як виявилось, все було дуже погано і незабаром сусіда ховали всією вулицею.

Невтішна Олена ніби постаріла на десять років. Біла, змарніла, вона ледве трималася на ногах. І тільки дочки та зяті підтримували її, ну і сусід Андрій.

Коли важкі жалобні клопоти закінчилися, Олена вже оформляла собі пенсію.

– Ось вчасно я виходжу на відпочинок. Ноги зовсім не тримають… Як би я працювала, не уявляю. А тут, хоч трохи можу прийти до тями, – казала вона Андрієві.

– Ти тримайся. Якщо треба допомогти, я завжди поруч. Не соромся. Ми стільки років живемо поряд. Рахуй – свої. Як рідні… – говорив Андрій, не дивлячись на неї.

Серце його стискалося від жалості до сусідки, але чим тут допоможеш?

Тільки час. І терпіння, і віра. Так іноді він заспокоював її, коли допомагав у саду. Поступово Олена оживала. Вона почала краще виглядати, іноді посміхалася, особливо раділа приїзду онуків.

У такі щасливі дні вона запрошувала до столу й Андрія, знаючи, як він сумує за своєю дочкою. Віка приїжджала лише раз на рік і не поспішала заводити сім’ю.

– Мені онуків мабуть і не дочекатися тепер… Хоч на твоїх порадію, Оленко, ти вже вибач… – говорив Андрій.

– Я розумію. Онуки – найбільша радість, а твоїй Віці вже давно пора народжувати. Але вона розумна та серйозна. Напевно, робить кар’єру, – заспокоювала Андрія Олена.

…Минуло два роки після того, як Олена залишилася сама. Якось сидячи на лавці, вони розмовляли про своїх дітей, і Андрій сказав:

– Дякую тобі, який я щасливий, що в мене така сусідка! Якби не ти, я не знаю, що робив би. Одному нелегко чоловікові.

– Ти шкодуєш про своє розлучення, Андрію? – запитала Олена.

– Ні, що ти! Це була не сім’я, а співжиття двох різних людей під одним дахом. Не знаю, як я не побачив відразу, що ми зовсім різні… Але здавалося спочатку, що любили ж… – міркував він.

– Здавалося… Мені тепер здається, що все життя промайнуло як фільм перед очима. Але такий кольоровий, широкоекранний, радісний і світлий… – у свою чергу сказала Олена з сумом. – І сумно, що такого більше не повториться.

– А може, можна спробувати повторити? Чи хоч би спробувати? Га? Нам з тобою, Оленко… Адже я давно тебе люблю. І Сергій здогадувався про це, – раптом відверто сказав Андрій.

Він не дивився на Олену, а вона мовчала, дивлячись униз. А потім тихо та ясно відповіла:

– Я знала. Я теж все бачила у твоїх очах. І кілька разів Сергій, сміючись, говорив мені про це, – відповіла Олена. – Але я любила лише його. Вибач, Андрійку. Друга серія кольорового кіно навряд чи може повторитись.

– Послухай, Олено. Одного мого кохання нам на двох вистачить. Це зараз у тебе немає душевних сил, і я нічого не вимагаю від тебе і не прошу навіть. Тільки одне – будь поряд! Просто будь поряд! Якщо не дружиною, то – другом, доброю сусідкою, як усі ці роки. Тільки не позбавляй мене можливості спілкуватися, бачити та чути тебе… Будь ласка.

– Добре, – з теплом відповіла Олена, підвелася і пішла додому.

Андрій перевів дух. Давно він хотів цієї розмови, і не розраховував на більше, був щасливий уже тим, що Олена погодилася на збереження їхньої багаторічної дружби.

Але бажання Андрія бути якомога частіше із сусідкою стало проявлятися у турботі. Незабаром він допомагав їй по господарству постійно, практично замінивши чоловіка, який пішов у засвіти…

Все в них ладналося, і в саду, і на городі під час сезону. Взимку Андрій чистив сніг, допомагав з дровами.

Андрій рубав дрова, справлявся з дрібним ремонтом в обох будинках і возив на машині Олену в місто на базар, і до доньок.

Дочки звикли бачити їх разом, і одного разу спитали матір:

– Як у вас із Андрієм Миколайовичем справи? Начебто ви пара? Га, мамо? – вони посміхалися і обіймали Олену.

– Та ви що?! Ми просто друзі, давні… – відповіла Олена, помахавши пальцем.

– А ось і дарма! Нема чого мужика отак тримати. Він для тебе на все готовий, старається, а ти немов снігова королева, мамо. Тобі не пасує. Адже ти у нас найкраща, добра та ніжна. Сподіваємось, що вам буде добре разом. Однією родиною, – радили доньці.

– А як же ж тато? – запитала Олена, витираючи сльозу.

– Матусю, ми його ніколи, ніколи не забудемо. Але нам буде спокійніше, якщо з тобою поруч буде хороший, надійний і такий відданий тобі чоловік, якого ми всі так давно знаємо. Дядько Андрій – рахуй, член сім’ї. Хіба не так?

Олена кивнула і замислилась. А через кілька днів Андрій раптом заслаб.

– Оленочко, вибач, – важко казав він. – От же ж підвів. Саме весна. Стільки справ на городі, а я – слабий, із температурою. Так рідко таке буває, ти не подумай. А зараз, як на зло…

– Тихо, тихо, Андрійку, лежи, не вставай. Я приготую тобі поїсти, а потім вип’єш пігулки. Ось мої дівчата привезли з міста найкращі, – заспокоювала його Олена.

Вона доглядала його так ретельно, що Андрій став одужувати, і через тиждень виглядав уже набагато краще.

– Дякую тобі, Оленко, ти мене врятувала. Ніколи так ніхто не доглядав за мною. Добре в тебе серце… – він глянув на Олену.

Вона сиділа біля його ліжка і гладила його по голові, як немовля.

– Нічого, ти видужуй. Стільки у нас із тобою ще справ. Два сади, два городи. Твої квіти на тебе чекають. Я вже прополола твої клумби. А вже з гладіолусами ти сам… Боюся, щось не так зробити.

– У нас з тобою? Я не помилився? Олено… Ти просто мене заспокоюєш, чи таки наважилася? – Андрій підвівся і сів на ліжку.

Олена тільки посміхалася. Він узяв її за руку і прошепотів:

– Якщо ти скажеш ні, то я цього не витримаю.

– Ну, годі. Як хлопчисько, їй Богу… – засміялася Олена.

Андрій теж засміявся.

– Так. Лягай. Обіцяй мене слухатись. Тоді швидше станеш на ноги. Наречений…

Вона нахилилася і поцілувала його в чоло.

Він заплющив очі, щоб вона не бачила його сліз. А потім почув її кроки, що віддалялися, і тихий спів у кухні. Вона мила посуд і наспівувала. І так тепло й легко стало на серці в Андрія, ніби він найщасливіша на світі людина. Він не витримав, скочив з ліжка, підбіг до Олени, підняв її на руки і поцілував у маківку.

– Так, і це називається слабий? І як мені бути з тобою? Ану в ліжко, треба міряти температуру! Андрійко, прошу тебе, пошкодуй своє і моє серце, – просила Олена.

– А що з твоїм серцем? – ахнув Андрій.

– Та якщо щось із тобою трапиться, я не витримаю більше. Розумієш? – голосно відповіла вона, вкладаючи його в ліжко.

– Треба одужати. А потім…

Він поцілував її руку і підкорився. Олена пішла, а вранці вони вже пили чай. Температура у нього спала.

– Як ти швидко одужуєш. Молодець, – раділа Олена.

– Це все ти, моя чарівниця. Фея й рятівниця, – сказав Андрій.

– Ох, який підлабузник! Але мені приємно… Ходімо у сад. Там так добре! – Олена допомагала надіти Андрієві куртку.

Вони йшли по саду, і він слабким голосом показував Олені свої багаторічники, що з’явилися із землі.

Про кожного він міг розповідати так яскраво та докладно, як екскурсовод.

А Олена слухала, тримала його під руку і щасливо посміхалася…

КІНЕЦЬ.