На самому початку робочого дня у Ганни задзвенів телефон. Номер був незнайомий, але могли дзвонити клієнти. Не роздумуючи, жінка взяла слухавку.

– Це Ганна Дмитрівна? – почувся у слухавці жіночий голос.

– Не стало вашого батька…

Ганна застигла від несподіванки.

– Ви помиляєтесь, у мене немає батька, – тільки й пробурмотіла вона.

– Адресу я вам надішлю у повідомленні, – сказала незнайомка.

– Прощання й поминки післязавтра. Ви повинні встигнути, якщо поспішите. Це дуже важливо…

В телефоні почулися короткі гудки.

Ганна сиділа дивлячись в одну точку. Вона не знала, що й думати.

Свого батька вона не пам’ятала, а мама їй говорила, що його не стало відразу після її народження. Навіть фотографій не лишилося.

Усі розпитування про нього ні до чого не приводили. Було тільки ім’я й прізвище. Не було навіть могилки.

– Далеко, – відповідь мами на питання про батька, була завжди одна й та сама.

Надійшло повідомлення з адресою. Ганна швидко набрала на сайті наявність квитків, дізналася час у дорозі.

Виїжджати треба було вже за три години. Просто проігнорувати цю розмову вона не змогла. Цікавість чи бажання дізнатися про все, що їй не розповіла мама? Що тоді нею керувало, вона й сама не розуміла.

З роботи її відпустили, і навіть дали десять днів у рахунок відпустки. Подзвонила чоловікові. Він запропонував свою допомогу, але ще були діти.

Вони не маленькі – сину 13 і дочці 15 років, але не візьмеш же ж усіх з собою. Тим більше, що зараз вони в школі, а часу залишається зовсім мало.

Ганна швидко зібрала сумку. Слава Богу знайшовся чорний костюм, вона випадково натрапила на нього у шафі. Чомусь про це вона навіть не подумала.

Мамі вона хотіла зателефонувати після посадки в поїзд, часу вже було мало.

Тільки потім, сівши на своє місце, вона вирішила їй нічого не казати. Все дізнається, а вже потім з нею розмовлятиме, і не по телефону…

…Невелике містечко зустріло її чудовою сонячною погодою. Кінець березня. Таксисти підбігали зі своїми послугами, але до адреси було зовсім недалеко.

Ганна сама швидко добралася. Перед нею стояв великий гарний будинок. Її зустріла молода жінка.

– Ви Ганна?

– Так.

– Проходьте, на вас чекають.

У кімнаті біля покійного сиділа жінка похилого віку.

– Ганнусю, онученько, – тихо промовила вона.

– Бабуся? – подумала Ганна. – Тепер буде кому розповісти все…

Усі неприємні заходи були позаду. Бабуся втомилася після всього пережитого і лягла відпочити.

У будинку залишилася дівчина, яка зустріла Ганну на вході. Вона все прибирала. Жінка запропонувала їй свою допомогу і навіть почала допомагати, а та відмовилася.

– А як вас звуть? Ви, напевно, теж родичка.

– Яна. Я просто допомагала вашій бабусі й батькові по господарству. Вона сама все розповість. Це я вам дзвонила. Ви справді нічого не знали про батька?

– Зовсім нічого. Мати сказала, що його не стало. Подробиць також не розповідала.

– Мені пора. Ваша бабуся сама все розкаже.

Ганна не знала чим себе зайняти. Бабуся спала. Вона почала розглядати будинок. Затишно, чисто. Поруч із кухнею кімната, мабуть, вона належала батькові. Візок, великий стіл. На столі фотографія Ганни, остання із соціальної мережі. Чому вона нічого не знала? Сльози полилися самі, до того вона не плакала, навіть під час жалобного заходу.

– А я тебе загубила. Плачеш? Поговоримо?

– Так, я хочу все знати. Мати сказала, що його не стало давно. Більше нічого…

…Багато років тому Дмитро й Валентина любили один одного. Веселе весілля студентів. Жили у маленькій кімнатці будівельного гуртожитку. Обоє працювали на будівництві.

Валя незабаром завагітніла, пішла у декрет. Все лягло на плечі Дмитра. Він намагався заробити, хоч це було непросто. Іноді після основної роботи і вантажником підробляв.

Якось на будівництві сталося лихо. Риштування під будівельниками прогнулись і нахилилися. Двоє людей опинилися на землі.

Товариша не стало, а Дмитро залишився слабим на все життя.

Забирати його не було куди. Кімната в гуртожитку на третьому поверсі, маленька дитина, відсутність грошей.

Мати Валі поставила умову. Вона запропонувала Валі з дитиною переїхати до неї, але без чоловіка. Слабий він не був потрібен нікому.

Валя вже й сама задумалася про розлучення. Перспективи жити з ним її не тішили. Валя перестала відвідувати чоловіка, а потім поїхала до матері в інше місто. Для всіх було сказано, що батька дівчинки не стало, а Валя вдова.

Через п’ять років вона знову вийшла заміж. В Ганні народився братик. Дівчинка більше жила у бабусі, доки тої не стало.

Хороших стосунків не було ні з ким. Балуваний брат, чужий вітчим, відсторонена мати.

Ганна раділа, коли вступила в інститут і переїхала в гуртожиток.

Дмитра із лікарні забирали батьки. Вони забрали його додому. Він дуже сумував за донькою. Маленькій не було й року.

Його мати намагалася знайти Валю, але на той час її вже не було у місті. Телефонів також не було. Була тільки адреса, але їхати туди із слабим сином вони не наважилися.

Хорошого з цього точно б не вийшло. Дмитро змирився, що дружина покинула його.

…– Ну ось. Тепер ти все знаєш…

– А чому тато мені раніше не повідомив? Ну те, що він є, що живий.

– Він не хотів тобі навʼязуватися. Адже він нездужав. Коли з’явився інтернет та соціальні мережі він тебе знайшов, і стежив за твоїм життям. Радів кожній новій фотографії, твоїм успіхам. Може, ти хочеш знати про аліменти? Він регулярно надсилав їх твоїй матері, доки не зрозумів, що ти вже не потребуєш. Ось квитанції. Навіть коли нам було важко, ми намагалися знайти гроші…

– Мама все отримувала? А мені казала, що грошей нема, важко їй. А все, що заробляв вітчим, витрачали на мого брата. То й гроші тата теж йшли на нього?

– Цього я не знаю, дитинко. Твоя мати може сказати. Ти казала їй про відхід батька?

– Ні ще. Все так швидко сталося, я поїхала. Тільки чоловік знає, та й напевно дітям він сказав. Треба їй зателефонувати…

– Подзвони.

– Потім. Я не знаю, що їй говорити. Хіба так роблять. Мені сорок років, а я побачила батька тільки в…

– Не плач, дівчинко моя. А твій чоловік, діти можуть приїхати сюди? Хочу подивитись на онуків Дмитра.

– Можуть. Через два дні канікули вони будуть раді. Я подзвоню Сергію…

…Ганна зустрічала сім’ю на вокзалі.

– Ну, ось діти. Тепер у вас є прабабуся. Зараз ви з нею познайомитеся.

– А чому ми її раніше не знали?

– Це дякувати вашій бабусі Валі.

Знайомство пройшло чудово.

– У тебе дуже хороша родина, Ганнусю. Я рада за тебе.

– А у нас є ще родичі?

– Ні. Твого діді нема вже давно. Він дуже переймався через Дмитра, серце. Він був наш єдиний син. Ми залишилися тоді з цим горем зовсім одні. Мій брат тільки допомагав, але його вже немає. Це завдяки ньому ми тут живемо. Жили… Тепер я лишилася сама. Ви тут огляньте все. Тепер усе це буде твоє, Ганнусю. Ця половина наша, а в другій готель, теж наш. Я усе тобі покажу.

– Чому тато не сказав мені раніше?

– Він не хотів, щоб ти бачила його таким. Ну отак він вирішив. А твою матір він бачити не хотів. Я не раз йому пропонувала повідомити тебе. Це його вибір. Він працював в інтернеті останнім часом, там у кімнаті його комп’ютер. Ти подивись. Всі його гроші тепер теж належать тобі. Ти все знайдеш у його столі. Я відпочину, а ви обговорюйте, вирішуйте. Все у вашому розпорядженні…

…Через пів року родина переїхала. Вони вирішили поїхати з великого міста. Квартиру продали.

З мамою у Ганни розмови не вийшло. Мати не відчувала за собою провини, вона навпаки вважала правильним, що зробила. Аліменти? А виявилось, що вона нічого не просила. Дмитро надсилав гроші сам. Без них було б дуже важко.

– Мамо, він був слабий! Як йому діставалися ці гроші! Ти розумієш?

– А нам гроші теж були потрібні. Ти тепер багата, тобі пощастило. А ось твій брат так і живе з нами усією родиною.

– Мамо. Ти раніше батьки гроші витрачала на нього. Мені тільки найнеобхідніше, а йому все, що попросить. А де гроші після того, як я поїхала вчитися? Ти мені нічого не давала.

– Так ти працювати одразу стала.

– А ти уяви, як я втомлювалася. Робота, навчання, іноді на їжу не вистачало. Дякувати Сергію.

– Я так розумію, що свою квартиру ти не віддаси братові.

– Ти правильно розумієш, мамо. Вона продана. Ви так багато отримали від мого батька. Він думав, що все це йде мені, а ти… Ти залишила мене без батька. Але я маю бабусю. Якби я знала, що батько живий. Чому ти не сказала мені? Я його знайшла б. Він дуже любив мене. Ми їдемо. Найкраще жити подалі від вас.

– Тобі не зрозуміти мене!

– Так, я ніколи не зрозумію тебе. Ти його кинула у скрутну хвилину. А потім скористалася його грошима. Прощавай. Адресу я тобі не говорю, а телефон ти знаєш. Приїжджати не треба.

– Може сім’ю брата запросиш у гості?

– Ні. Поки жива бабуся, вас там не буде. А потім я подумаю…