Я вже не знаю, що робити, і як бути? Бажання таке, що хочеться втратити пам’ять.

Я дуже люблю чоловіка і завжди любила. У нас є чудова дочка, першокласниця. Чоловік дуже хотів другої дитини, я дізналася, що очікую сина.

І тут він як із ланцюrа зірвався. Почав гуляти, не ночував удома.

Я думала, що просто загуляв тимчасово. Думок про зраду навіть не було.

Тому що в ліжку я йому ні в чому не відмовляла, та й дівчинка симпатична. Наробить дурниць — просив вибачення каже, що такого не повториться.

Весь термін переживала я сама, і проблеми спільні також. Я разом із ним працювала у столярні, практично до появи дитини.

Ну, тут він відправив мене додому раніше, типу дбайливий. А йому, мовляв, треба було щось прикрасити.

Потім дивлюся, співробітники його теж йдуть додому, думаю дивно. Чому він усіх додому випроводив? Дзвоню йому, телефон вимкнено. Думаю, ну ось знову загуляв.

Одягнулась і пішла назад на роботу. А дорога не близька, маршрутки там не ходять.

Так і було вже 10-а вечора. Підлоги на страх і ризик, бо ось-ось з’явиться дитина.

Я дійшла, а його нема на роботі. Сидять його дядько та його друг.

Запитую де він. Ті типу не знають. Він узяв мотоцикл і досі не повернувся.

Я вовком вила. Мені страшно було. Раптом десь розбився.

Хотіла дзвонити до лікарні. Але вони мене зупиняли.

У результаті вже дві ночі. Я вийшла в туалет, що був на вулиці.

Заїжджає мотоциклом мій чоловік у двір, мене не помічає, питає, мовляв, а що, дружина пішла? Думаю, звідки він знав, що я тут? Він відмовився, сказав, що типу мене добре знає.

За два дні дзвонить його телефон, а ми спимо. Його розбудити не вдалося, взяла його телефон, на дзвінок відповісти не встигла.

Натомість там був відкритий сайт знайомств. Боже правий, чого я там тільки в його листуванні не начиталася, з кожною був готовий переспати.

З однією таки вийшло, бо написав «дякую, вчора все було супер». Дивлюся на фото, а там жінка мене на 15 років старша, його на 13. Товста, страшна. Я в жаху була.

Чоловікові відвернутися не вдалося, він зізнався. Втік до батька, напився. І потім усі подробиці розповідав.

Мовляв, такі речі не можна робити з дружиною, що з нею робив. Боже! Я ні в чому і так йому не відмовляла. Взагалі ні в чому. Це бридко! Це бридко!

Я йому сина виношувала, допомагала по роботі, пробачала йому все, і тут таке!

З’явилася дитина за півмісяця. А в мене молоко пропало ще до появи дитини.

Я тиждень після цього випадку їсти не могла, тільки сяду поїсти, тут ця картина в голові, і одразу нудить.

Він був найдорожчим для мене. Я сама сирота. Я мріяла про свою нормальну родину.

Тож усе прощала. І ось зараз синові вже 7 місяців. Я живу з чоловіком.

Ну як нахлине ось це ось все, я прямо не можу з собою нічого поробити. Я засмучена, що сім’я заплямована.

Скажіть, що робити? Як з голови це викинути? Як вибачити назовсім і не згадувати?

КІНЕЦЬ.