– Ну от, тепер все працює, морозити буде, але перевірку зробити треба, – Андрій зачинив дверцята холодильника. – Господиня, а у вас тарілка порожня пластикова є? Давайте сюди, ми зараз у неї воду наллємо і в морозилку покладемо. Це для контролю, а ввечері я передзвоню.

Тут у Андрія телефон задзвонив. Новий клієнт, напевно.

– Алло, слухаю вас. Так, це дрібний ремонт побутової техніки вдома. А що ви хотіли? Ну, так я Мартиненко Андрій Олексійович, якщо це вам важливо. Вибачте, що ви сказали, хто ви? Батько? – Андрій спочатку хотів спитати, який ще батько.

Але чоловік одразу представився – Мартиненко Олексій Іванович і до Андрія дійшло нарешті, що це його батько, якого він дуже давно не бачив і не чув. Так давно бачив, що майже забув про нього.

– І що ти… ви хочете? – Андрій збився, не знаючи, як його й називати. – Зустрітися та поговорити? Ну так, ну так, а що так рано, всього років двадцять не бачилися. Ви вибачте, я зараз у замовника, я пізніше вам передзвоню, – Андрій відключився і тихо із сарказмом додав “та-то”

Треба ж виявився через стільки років! Напевно, про щось хоче попросити. А що, правильно, син виріс, татко старенький, допомоги мабуть хоче. Ну, ну скільки йому зараз, років за п’ятдесят десь, явно грошенят попросити зібрався!

Андрій повернувся до господині.

– Ну що, домовились? Увечері вам зателефоную, якщо вода в тарілці замерзла, отже, все добре, морозилка працює.

Хазяйка Андрію подякувала і він поїхав на наступне замовлення. Бабуся викликала його пральну машинку полагодити, потекла каже. Бабуся балакуча виявилася. Намагалася Андрія чаєм напоїти. Поломка у пральної машинки – біля дверцят внизу гума ущільнювача просіла, от і тече.

До Андрія бабуся викликала іншого майстра, він їй таке наговорив, ціну загнув за ремонт, що бабуся відмовилася. Андрій їй гуму ущільнювача діркою вгору переставив і всі справи.

Послужить ще й текти не буде, а за роботу мало попросив, на людей похилого віку гріх наживатися. Бабуся рада була без пам’яті і все ж таки вмовила Андрія випити чаю з печивом. Дякувала, казала, що таких добрих людей давно не зустрічала. Андрій кивав, збентежено їй усміхався, чай пив, обіцяв бабусі зайти ще щось полагодити.

А сам все думав про несподіваний дзвінок батька. Батька він пам’ятав погано. Коли мама з ним розлучилася, Андрію років п’ять було. Батько гульбанив, роботу наче тоді втратив.

Матері щось обіцяв, вона плакала, але вірила. А одного разу мати на роботі була, батько Андрія з садка вів. Видно вже десь загуляв, а в сквері присів на лавочку, дістав із бокової кишені пальто пінного, і добавив. Скаржився маленькому Андрію, що мати його не поважає, а він старається, але так вже склалося. А потім батько став дуже «веселий», він на лавочку і ліг.

Андрію соромно стало, він батька розбудити спробував, той відмахувався. А люди йшли бульваром і оглядалися. І Андрій вирішив піти додому один, раз тато такий, раз татові до нього немає діла. Адже мама, мабуть, скоро з роботи прийде. І він пішов до будинку, і йшов дуже довго, але будинку не було видно.

Мати тоді навіть не сварилася на батька. Просто тихо сказала йому:

– А тепер іди. Ти сина одного відпустив, який ти батько!

Андрій знав, що тато поїхав далеко і з ними не житиме. А ще тато допомагав, надсилав гроші та іграшки.

– Навіщо нам такий тато, так Андрійку? Нам і вдвох добре, – сміялася мама. Коли Андрію було десять, мати познайомила сина з дядьком Ігорем.

– Синку, дядько Ігор запропонував мені стати його дружиною. Він буде про нас з тобою піклуватися, хочеш поїхати з дядьком Ігорем за новим велосипедом?

Вітчим виявився непоганою людиною. Він і справді любив маму Андрія, але йому батьком не став. Просто більша частина маминого кохання перейшла до дядька Ігоря.

Андрій задумливо тримав у руках телефон. Він обіцяв увечері передзвонити батькові. Знайшов його, у списку контактів і з небажанням натиснув виклик. Батько відповів майже відразу.

– Андрій, давай зустрінемося, треба поговорити. Давай на нашому бульварі біля фонтану завтра о сьомій вечора. Ти зможеш?

– Добре давай, я зможу, – погодився Андрій.

Мама казала йому, що вітчим хоче його всиновити, дати своє прізвище. Вони ж одна сім’я. Але Андрій не захотів, йому чомусь стало хвилююче, що він був Мартиненко Андрій Олексійович, а потім стане іншою людиною. Наче він переживав зруйнувати цю невидиму нитку з батьком назавжди.

– Твій тато в старості може тебе просити йому платити аліменти, він же на тебе платить! – намагалася йому мама пояснити. Мама, на відміну від Андрія, хотіла обірвати всі кінці з колишнім, наче його в її житті не було. А Андрій усе чекав чогось. А потім зрозумів, що чекати нема чого.

Наступного вечора Андрій підходив до бульвару. Він здалеку помітив на лавці біля фонтану чоловіка похилого віку. Для себе Андрій вирішив, якщо батько попросить грошей, він допоможе йому, а більше нічого, ніякого спілкування. Той же їм і гроші та подарунки надсилав, тільки сам не з’являвся. Втім, маму це не турбувало, у неї дядько аІгор є.

– Не зовсім він совість втратив, соромно мабуть, от і шле, – мама так приблизно завжди говорила, отримуючи батькові повідомлення та посилки.

Чоловік помітив його, підвівся з лавки і попрямував до Андрія назустріч. “Тільки б не було солоденьких фразочок, типу сину, нарешті ми з тобою зустрілися, і ще сподіваюся він не гульбанить вєе”, – подумав Андрій. Вони підійшли один до одного і зупинилися на певній відстані.

– Доброго вечора, Андрій, – батько простяг йому руку.

– Добрий, – Андрій потис його руку, зазначив, що вона міцна.

– Відразу скажу, я пообіцяв тоді твоїй матері, що допомагатиму і не втручатимуся у ваше життя, поки ти дитина. Вона сказала, що їй я неприємний, а ти мене побоюєшся. Я поїхав до іншого міста. Спочатку я там не міг прилаштуватися, працювати намагався, часом гульбанив від безвиході.

Потім, після чергового гульбання, коли я повертався додому, сталася біда, ледве в палаті викарапкався. Дівчина в білому халатику, що мене виходжувала, стала моєю дружиною. У неї дочка вже була, я Світлану виховував, як рідну. Зайнявся авторемонтом і ремонтом техніки, за все брався.

Потім із хлопцями бригаду зібрали. Ну, що я так довго розповідаю, просто ти виріс, ти вже не дитина. Я вирішив з тобою зустрітися, поговорити, – батько говорив плутано, не дуже зрозуміло, – Ти в мене одна рідна людина на світі, я попросити тебе хотів.

Андрій вичікально дивився на батька. Точно зараз грошей проситиме. Так, виріс син, все вірно. Андрій упіймав себе на думці, що батько йому не неприємний. Він йому навіть симпатичний, мабуть, не схоже, що гульбанить. Одягнений пристойно, сам міцний, впевнений погляд. Очі, як у Андрія, і вуха, треба ж. Руки в кишенях тримає так само, як і він. Міг би бути справжнім батьком.

– Андрію, у мене з другом велика фірма з ремонту, – продовжив батько, – бачу, що ми з тобою з одного тіста, приблизно однією і тією ж справою займаємося. Я вирішив повернутися до нашого міста, сім’ю свою сюди перевезти. Хочу філію там залишити, а фірму перевести сюди.

Пропоную бути моїм компаньйоном, а згодом і господарем фірми, що скажеш? Ти тепер дорослий, тобі вирішувати. Хочу, поки є сили, дати тобі те, що раніше не зміг. Плечо тобі батьківське підставити. Подумай, сину, я розумію, для тебе я майже чужий. Прошу тебе, подумай.

Андрій навіть розгубився. Він щось зовсім про інше думав. За кілька днів він дав батькові згоду.

Андрій заново впізнавав батька. Пройшла образа та почуття, що його покинули. Спільна робота знову поєднала сина та батька, наче склалися пазли того, що колись було розз’єднано.

Тепер Андрій Олексійович не ходить сам додому до замовників. У них із батьком велика фірма з ремонту побутової техніки. При розподілі робіт Андрій ніколи не забуває своїх літніх клієнтів. Для них у нього завжди передбачені добрі знижки.

І ще, Андрій нарешті зробив пропозицію своїй дівчині Вікторії, з нею він зустрічався вже два роки, але все не наважувався. А тепер він зрозумів, що готовий стати люблячим чоловіком та батьком. Стати справжнім главою сім’ї.

Батько того вечора сказав Андрію: – Я був дуже не розумним, розгубився, не знав, як жити. Пробач мені, сину. Часи мене зовсім не виправдовують. І те, що років мені було тоді, як тобі зараз теж ні до чого. Людиною треба бути, ось що.

І Андрій вибачив батька. Багато чого можна виправити, доки ми живі