Коли батька не стало, моя сестра не приїхала, але через кілька днів вона мені зателефонувала, і запитала, як ми будемо спадщину ділити. Я була дуже здивована, що після всього, вона ще згадала про майно. Батько давно все переписав на мене і мого чоловіка, то ж ми власники всього офіційно. Коли сестра про це почула, вона сказала, що свою хату я можу собі залишати, а батькову я маю на неї переписати, бо саме так і буде справедливо

Свого батька я дуже любила, хоча і знала, що я йому не рідна. Так склалося, що батьки мої одружилися, коли обоє втратили свої половинки. Мого рідного батька не стало, коли мені ще й року не виповнилося, а мама залишилася вдовою.

Потім, на роботі, вона зустріла чоловіка, Павло був старшим від мами на 12 років, і теж сам виховував свою 10-річну доньку, бо дружини його не стало кілька років тому.

Вони стали зустрічатися, і вже через кілька місяців зійшлися. Ми з мамою переїхали до її чоловіка. Я була настільки маленькою, що не пам’ятаю всього цього, тому довгий час я вважала, що Павло є моїм рідним батьком, а Світлана – моя старша рідна сестра.

Правду мені розповіли, коли я вже в школу стала ходити, і зрозуміла, що я по-батькові не Павлівна, а Петрівна. Мамі довелося мені все пояснити, але тоді вони мене запевнили, що це нічого не змінює, і що я і далі рідна для свого теперішнього тата.

Все справді так і було, бо я завжди відчувала від батька таку величезну любов і підтримку, що словами не передати. Він часто водив мене в ліс, і показував мені різні рослини, саме завдяки йому я розуміюся на усіх травах. Батько подбав, щоб я отримала вищу освіту, а коли я виходила заміж, то він мені зробив таке весілля, що пів села на ньому гуляло.

Я з чоловіком так і залишилася жити біля батьків, а згодом, з допомогою тата, ми з чоловіком збудували собі поряд ще власний будинок.

Сестра моя зведена, Світлана, була старшою від мене майже на 10 років, і відколи вона закінчила школу, так з дому і поїхала. Вийшла заміж вона не в Україні, і там і залишилася жити. До батьків за всі ці роки вона не приїхала жодного разу, лише кілька разів на рік телефонувала їм.

Мій батько, поки ще мав сили, часто збирав повні сумки домашніх продуктів, брав гроші, які спеціально відкладав для цього, і їхав сам до Світлани. Робив він так раз на рік точно. Але кілька останніх років батько хворів, і вже не міг допомагати сестрі.

Моєї мами, на жаль, не стало, вона швидше пішла у засвіти, тому весь догляд за батьком ліг на мої плечі і плечі мого чоловіка. Та я тата так любила, що це навіть не обговорювалося, само собою розумілося, що я тата до кінця догляну.

Світлана знала про цю непросту ситуацію, але не приїхала, і жодного разу не запропонувала нам свою допомогу. Навіть коли батька не стало, на похороні її теж не було. Мені це виглядало дуже дивно, бо вже з такої нагоди вона могла постаратися і приїхати. Я ще розумію, коли вона маму не провела в останню путь – вона їй не рідна була, хоча і ставилася до неї як до рідної доньки. Але не приїхати на похорон рідного батька – цього я вже аж ніяк не розуміла.

Зателефонувала мені сестра через кілька днів, і запитала, як ми будемо спадщину ділити. Я була дуже здивована, що після всього, вона ще згадала про майно. Батько давно все переписав на мене і мого чоловіка, то ж ми власники всього офіційно.

Коли сестра про це почула, вона дуже розізлилася, і сказала, що свою хату я можу собі залишати, а батькову я маю на неї переписати, бо саме так і буде справедливо.

А я щось так не вважаю. До чого тут вона? Її не було десятки років, а тепер вона за спадщину згадала. Нічого я їй не збираюся віддавати. Чи я не права, і треба поділитися з сестрою? Підкажіть, як правильно?

Джерело