Довгождане весілля (частина 1)

Таке вже зі мною сталося, що як в тій приказці – «не мала баба клопоту і купила собі козу». Де ж я знала, що все так обернеться, де ж я знала, що людина може бути така двулична? А ще ж і не могла я збутися свого чоловіка, а кому було про це казати і просити? Мені ж усі говорили, що не треба мені Анатолія. А я ж нікого не слухала!

Почну свою історію з того, що я вирішила в шістдесят вернутися в Україну і поставити крапку на тих заробітках, бо двадцять п’ять років проминуло, як у сні. Тільки й бачила, що сумки на бус тягала та в Україну передавала, гроші так само, дітей вивчила і квартир їм купила та про себе не забула. Купила я собі трикімнатну квартиру і зробила там гарний ремонт. Тобто, вертатися було куди, а здоров’я вже у мене було не те.

– Діти, я їду додому, досить з мене тих заробіток, хочу на рідній землі бути, – сказала я дітям і ті мене зрозуміли.

Слід сказати, що за час заробітків я не лише гроші заробляла, але й особисте життя втратила, бо чоловік трохи побув сам, а потім знайшов собі іншу і з нею створив сім’ю і ще й нових дітей, а я залишилася сама і всі ці роки була сама, бо мені було не до чоловіків, адже треба було заробити копійку.

І ось в Україні наче вдома, але нудно мені дуже. На роботу не вийду, бо не хочу за копійки працювати. до дітей теж вирішила не часто ходити аби не набридати, хіба йду, коли дзвонять, що треба помогти з дітьми.

Подруг у мене давно не стало, а ті, які були, то вони не дуже мають як балакати, з однієї роботи біжать на іншу аби кінці з кінцями звести.

І отак на мою голову натрапила я на Анатолія. Ми випадково зустрілися в магазині і він галантно поміг мені сумки донести. Такий вже приємний чоловік. а гарний який, одягнений дуже акуратно і до лиця, ну картинка і годі.

Взяв мій номер телефону і запросив на наступний день погуляти містом. І почалося…

Довго в місті не погуляєш, а в кафе за чашкою гарячого шоколаду не посидиш більше години, бо вже офіціанти косі погляди кидають.

Тому я запросила його до себе на запечені гомілки і пасту. А далі вже так повелося, що на порозі Анатолій з квіткою, однією квіткою, а у мене вечеря з двох страв і ще й десерт.

А яким він виявився начитаним, що я б його слухала і слухала. Дійшло до того, що запропонував мені Анатолій одружитися і я радо погодилася.

Діти були проти.

– Мамо, яке одруження? Та живи з ним просто так, навіщо тобі шлюб? Тим більше, що він нам не подобається! Слизький тип!

– Що? Мати нарешті щастя знайшла. А тут ви зі своїми порадами?, – я вже не могла стерпіти, – Я на вас все своє особисте життя поклала, а тепер, коли мені трохи сонце пригріло, то я не маю права, бо він вам не подобається?

Але діти стояли на своєму, а я на своєму і на розпис я їх не запросила. Почали ми з Анатолієм жити і я почувалася дуже щасливою, адже приємний чоловік в хаті, за все дякує і хвалить, я просто вся цвіту.

За цими всіма залицяннями я якось і не звернула уваги, що Анатолій не йде на роботу. Спочатку я така була рада, що він у мене є, що розлука з ним була мені нестерпна, а потім я вже почала задумуватися, де ж він працює, що може собі дозволити таку довгу відпустку, адже Анатолій був від мене молодший на три роки і про пенсію не було й мови. Проте, розгадка крилася доволі несподівана… (продовження у наступній історії)

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

КІНЕЦЬ.