Після проведення у кафе поминального обіду Ігор вирушив додому пішки. Син пропонував поїхати разом машиною, але він відмовився.

– Пройдусь. Мені потрібно побути трохи на свіжому повітрі, прийти в себе. Ви їдьте, не хвилюйтеся за мене, – сказав синові у відповідь на його занепокоєння.

Одягнувся, вийшов із кафе і пішов потихеньку. Ішов, не бачачи нікого навколо, подумки переживаючи останні події.

Ось і залишився сам на схилі років. За місяць виповниться вже шістдесят дев’ять. Як тепер жити одному? Без Люби.

Ігор не міг собі таке уявити.

Чомусь подумалося – треба ж Любаша народилася 8 Березня, а пішла також у свято – 14 лютого. І виповнилося їй лише шістдесят шість, ще б жити та жити… Та й взагалі – чоловіки раніше зазвичай ідуть. А тут ось Люба поспішила, пішла раніше за нього.

У сина своє життя. Вони з дружиною бездітні і вже звикли до цього.

Тож онуків у них із Любою не сталося. А тепер ось Ігор залишився сам.

Бреде додому Ігор, ледве ноги пересуває. Подумалося йому – адже там зараз порожня квартира. Вдома нікого. І тепер так буде до кінця днів.

Іде Ігор. А у самого сльози до очей підступають. Заплакати б зараз на весь голос, та не можна, люди навколо…

Люба, люба Люба… Як швидко пролетіли наші роки спільного життя. Прямо як одна мить. Усі сорок шість років.

Тепер вже здається, що й не сварилися ми ніколи. Були, звісно, непорозуміння, сварки, але якось швидко само собою вщухало.

Озираючись назад, Ігор розуміє, що це Люба завжди знаходила якісь потрібні слова у потрібний момент, і тоді в їхній сім’ї знову наставав мир і лад.

– Люба, як мені тепер жити без тебе, – знову і знову запитував Ігор.

А потім пішли, покотилися дні Ігоря. Поодинокі. Невиразні. Один схожий на інший.

Він тепер вдівець… Слово якесь погане. Ніколи не думав, що його торкнеться, буде про нього сказано…

Любу він відвідував часто. Прийде до неї на могилку, сяде на лавку, довго дивиться на її фото. А потім починає розповідати. Говорить, як живе без неї, як дні для нього довго тягнуться. А ще – що чекає, не дочекається зустрічі з нею, з коханою. Скоріше б!

– Містечко, Люба, я для себе забронював поряд з тобою. Бачиш, ось і огорожу зробив подвійну, щоб ніхто її не зайняв.

За рік він поставив пам’ятник Любі. Довго вибирав, доки не знайшов той, який йому сподобався. Припав, як то кажуть, до душі.

На пам’ятнику написав:

«У цей час я гостювала на землі… І дві дати – народження та відходу Люби».

Минув ще рік. Ігореві допомагала скрасити самотність Антоніна, його сусідка по сходовому майданчику, хрещена сина. Вони багато років дружили сім’ями, відколи ще в’їхали в цей будинок.

Жили дружно, завжди усі свята відзначали разом. Сусідка давно вже живе одна.

Вона турбувалася за Ігоря, підтримувала його, але намагалася не докучати своїм суспільством.

Іноді тільки приготує або випече щось смачненьке і принесе Ігорю.

– Пригощайся. І годі вже журитися. Час прийти до тями. Адже ти не тільки собі шкодиш, а й душі Любі спокою не даєш. Адже вона відчуває твій непереборний смуток. Я знаю, Ігоре, що кажу, сама через все це пройшла.

А Ігор тільки рукою махне і відвернеться ненадовго, аби приховати свої зволожені очі.

– Мабуть, Антоніна має рацію, – часом думалося йому. – Треба жити далі. Любу вже не повернеш.

Ігореві кілька разів снилася Люба. Уві сні він хотів підійти до неї, взяти за руку, але чомусь не міг. Чи не виходило.

А Люба стояла і мовчки дивилася на нього. Сумно так дивилася, без посмішки. Хоча зазвичай була товариська, життєрадісна, усміхнена.

Антоніна, як і раніше, запрошувала Ігоря до себе на якісь урочисті дати. Вони сиділи за столом удвох, згадували минуле. Згадували, як жили весело та цікаво.

Іноді і Ігор готував щось незвичайне та запрошував Антоніну до себе на обід чи вечерю.

І якось непомітно вони обоє зрозуміли, що разом їм легко та вільно. І вже нудно один без одного.

А одного дня настав день, коли Ігор сказав:

– Тоня, може, ти переїдеш жити до мене? Мені здається, що Люба була б не проти, вона б схвалила…

Антоніна не заперечувала. З того часу вони почали жити разом.