Робочий день добіг кінця. Вийшовши з прохідної, Іван почав чекати на Анжелу, яка мала щось передати Валентині.

— Фабрика, де працює Анжела, — говорила Валентина Івану під час сніданку, — знаходиться за сто метрів від твого заводу.

— Так, — погоджувався Іван.

— Там є якась фабрика. І що?

— Та ти не перебивай, а дослухайся. Зараз я тобі розповім. Справа в тому, що спеціально для мене Анжела замовила та отримала багато гарних речей.

– Яких речей? — спитав Іван.

— Я ж сказала «гарних». Ось побачиш, вони тобі сподобаються. Але не в цьому річ.

– А в чому?

— Та ти можеш бодай хвилину помовчати і ні про що не питати?

– Можу.

— Ну, ось і слухай. Ці речі я повинна забрати в неї сьогодні до четвертої вечора. Але сьогодні я ніяк не встигаю. Тож прошу тебе це зробити.

– Зробити що?

— Ти зараз навмисне так кажеш? Так? Речі забрати, ось що. І розплатитися.

— Так би й сказала.

— Вона підійде до твоєї прохідної рівно о пів на третю. Ти забереш у неї коробку і передаси їй гроші.

— А де я візьму гроші?

– Гроші я тобі дам.

– Скільки?

Валентина назвала суму.

— Скільки? — з жахом вигукнув Іван. – За що такі гроші? За речі?

– У нас такого зараз не дістати. А Анжела має можливість. Коротше, не гальмуй.

— Я не гальмую, а просто не розумію, — сказав Іван. — Платити такі величезні гроші за якісь речі! На мою думку, це нерозсудливість.

— А тобі не треба розуміти, — сказала Валентина. — Твоя справа — забрати коробку та передати гроші. Сподіваюся, це просте доручення тобі можна довірити?

— Довірити, звісно, ​​можна. Але маю питання. А переказати гроші не можна? Чи обов’язково готівкою, чи що, передавати?

— Переказати не можна. Тому що така велика сума може спричинити підозру. А Анжелі в жодному разі не можна світитися.

Іванові стало тривожно.

— У якому сенсі «не можна світитися»? — нервово спитав він.

– Усім можна, а їй не можна? Вона що? Займається чимось забороненим? Одразу попереджаю, що я законослухняний громадянин і нічим таким заплямувати себе не хочу.

— Чому ти одразу у всьому прагнеш побачити щось жахливе, Вася? Як так можна?

— По-перше, не одразу. А по-друге, ще як можна. Погодься, що в мене була причина так подумати.

— Нічим таким, що ти подумав, Анжела не займається, — відповіла Валентина.

— Вона — чесний підприємець. Просто… просто вона заощаджує на податках.

— А, якщо на податках, — заспокоївся Іван, — тоді зрозуміло. Так би й сказала.

— То я можу на тебе розраховувати?

– Можеш!

— Ти точно впораєшся? Візьмеш у Анжели речі? Гроші передаси?

— Речі візьму, — відповів Іван. — Гроші передам. Впораюся.

І ось тепер він стояв біля прохідної і чекав на Анжелу.

— Ви бува не Іван? — спитав незнайомий чоловік.

Запитуючи, чоловік озирався на всі боки.

— Іван, — відповів Іван і теж озирнувся на всі боки.

– Анжела не змогла приїхати, послала мене.

З цими словами чоловік дав комусь знак, і вже інший чоловік виніс з вантажної машини, що стояла поруч, величезну коробку, поставив її поряд з Іваном, повернувся в машину, і машина поїхала.

– Тут все, як домовлялися, – сказав чоловік.

Іван передав чоловікові сумку із грошима.

– Сподіваюся, – сказав чоловік, – тут все точно? Перераховувати не треба?

Такого питання Іван не чекав і тому розгублено знизав плечима і покрутив головою.

— Якщо не вірите, то… можете перерахувати, — сказав він. — Я тільки не зрозумів, чи ви тут збираєтеся перераховувати?

– Жартую, – сказав чоловік. – Привіт Валентині. Акуратніше із коробкою. Раджу не їхати з нею у метро.

– Чому?

— Там швидше за все її захочуть оглянути. А вам це потрібно? Бо мені ні.

— І мені ні, — відповів Іван. — Але… я думав, що боятися нема чого. І в цій коробці немає нічого такого, що…

— Боятися завжди є що, — сказав чоловік. — Тим більше зараз, — він озирнувся на всі боки, — коли навколо так неспокійно. Ви дивилися останні новини?

– Ні, я щойно з роботи і…

– І не дивіться, – сказав чоловік. — Нічого втішного для нас там немає.

– Для нас із вами? — злякано промовив Іван.

— А ви, власне, що маєте на увазі?

— Саме те, що ви подумали, — відповів чоловік.

– Прощавайте. І нехай допоможе нам усім якийсь святий.

— Який «святий»?

— Та будь-хто. Тут не до вибору.

– Я невіруючий.

— Думаєте, це врятує вас?

— Ні, але…

— У будь-якому разі я помолюсь за вас, — сказав чоловік і простяг Івану руку.

Іван потис руку незнайомця, а потім розгублено дивився йому вслід, поки той не зник за поворотом.

І куди мені тепер? — думав Іван. – Помолиться він за мене. Цього мені зараз тільки не вистачало. — Іван озирнувся. Нічого підозрілого не побачив. Кивнув знайомим, що проходили повз. Подивився на коробку.

— Хіба що в метро? Але чоловік сказав, що у метро з нею не можна. Огляд не пройде.

Господи, навіщо я зв’язався з усім цим, — у цей момент Іван зрозумів, що він уже не такий уже й невіруючий, яким здавався собі ще п’ять хвилин тому. — Зразу ж було зрозуміло, — думав він, — що це справа мутна. «Речі гарні! — згадував Іван слова Валентини. — Тобі сподобаються».

Іван важко зітхнув і викликав вантажне таксі, бо у звичайне таксі ця коробка не влізла б.

«Знаю я, — думав він в очікуванні таксі і з ненавистю дивлячись на величезну коробку, що стояла поруч з ним, — які це речі, якщо за них платять такі великі гроші, які не можна переказати безготівковим шляхом».

Усю дорогу до будинку Іван з жахом думав про те, в яку історію він влип.

«Навіщо я тільки зв’язався з цією Валентиною, щоб була їйнедобре, — думав він. – Адже все в мене було добре. Дружина, дитина. Так ні. Потягло на солодке. Ну от тепер я відчуваю, що нагодують мене цим солоденьким досхочу. Років на десять, із конфіскацією. А може, навіть і довічне. А раптом за мною вже зараз хтось стежить? Який жах”.

Тільки підійшовши до дверей свого під’їзду, Іван згадав, що мав повернутися з відрядження за тиждень. Та й згадав не відразу, а тільки після того, як ключ від домофону не спрацював.

«Навіщо ж я сюди приїхав? — злякано подумав Іван. — Мене ж Валентина чекає. І з роботи я мав їхати до неї, а не додому. І ці ключі від її дому, а не від мого. А де мої ключі? А мої ключі лежать у куртці, яка залишилася у Валентини вдома, бо я її не вдягнув через різке потепління. Ще ця коробка тут! Аби мене ніхто не помітив. Аби…»

— А ти чого тут робиш, зять? — почув Іван суворий голос за собою.

Усередині Івана спочатку все похололо, а потім обірвалося.

«Теща! — подумав Іван. — Будь їй недобре. Ну, це ж треба! І що я їй маю тепер сказати? Адже вона знає, що я у відрядженні. Спокійно. Головне, не нервуватись. Зараз я щось придумаю».

— Добрий день, Віра Петрівна, — обернувшись і сміливо глянувши в очі, впевнено відповів Іван.

— Ти ж сказав, що тебе два тижні не буде? – спитала Віра. — А пройшла лише одна. Чого раптом ти раніше приїхав? Чому не попередив про своє повернення? Чого до під’їзду не заходиш? Ключі не підходять? А що в тебе за ключі? Хіба це ключі від нашого дому? А що то за коробка?

“Що? Що? — роздратовано думав Іван. — А твоя яка справа? Правду хочеш знати? Так?  А ось як візьму, як скажу тобі правду, що жодного відрядження в мене немає і не було; що ці два тижні я збирався провести у Валентини; що цілий тиждень я в неї жив; що й сьогодні мав одразу після роботи їхати до неї; та від хвилювання забув все на світі і за звичкою сюди приїхав. І виходить, що зараз я взагалі не зрозумій, у яку справу вляпався. Цю правду ти хочеш дізнатися? Так? Цю? Так от не дочекаєшся! Зрозуміла? Бо нічого я тобі не скажу. І нема чого на мене дивитися. Не боюся”.

— Ти чого застиг, зять? А може, ти спеціально приїхав раніше і без попередження? Щоб перевірити, як твоя дружина тут без тебе поводиться?

Іван нервово проковтнув, покрутив головою і криво посміхнувся.

«Дякую вам, Віра Петрівна, — з полегшенням зітхнувши, подумав він.

— От якби не ви, то… Слово честі, думав, що пропав. Почав би зараз нести якусь нісенітницю і в результаті попався б. А ви мені підкинули чудову версію. Велике вам за це дякую!»

— Так, Віра Петрівна, — гордо й сміливо відповів Іван, — вашу доню вирішив перевірити. А що? Тому що маю підозру, що не зберігає вона вірність чоловікові своєму! Мені, себто. Ось і приїхав. Щоб подивитися, чим це вона займається, а головне, з ким, під час моєї тривалої відсутності.

— Ось як дала б тобі зараз по лобі за твої слова такі! – замахнувшись сумкою, сказала теща.

— Самі ж перші почали! — закриваючи обличчя обома руками, відповів Іван і зробив крок убік.

— Ну, заходь у хату, як приїхав, — сказала Віра. – Зараз і перевіримо. Відчиняй двері.
Але двері в цей час самі відчинилися. Сусідка із сусідньої квартири виходила з під’їзду.

– Таня – здивовано вигукнула сусідка, залишаючись у дверях і не даючи пройти.

— А ти чого так рано? Тетяна на тебе тільки через тиждень чекає. Добрий день, Віра Петрівна.

— Доброго дня, дня, — відповіла теща, — та ось, каже, що спеціально раніше приїхав, щоб… Віра Петрівна не встигла домовити. — Щоб привітати дружину із сьогоднішнім ювілеєм весілля! — радісно закричала Аня. — А я казала Тетяні, що Іван не забув. Говорила! А вона: “Забув, забув”. А я кажу, що він пам’ятає і обов’язково придумає щось на п’ятнадцятиріччя вашого спільного життя. І приїде. І подарунок привезе. Ось ти приїхав. Так? Я права?

– Права, Аня! – відповів Іван. – Приїхав я. Сюрприз хотів зробити. Не вийшло. Спочатку он Віра Петрівна мене побачила, а тепер ти.

— А що в коробці? – цікавилася Аня. – Подарунок? Так?

«Скажу, що подарунок, — думав Іван. — Адже все одно не відчепиться».

– Він самий!

– Я знала! — радісно закричала Аня.

«Та що ж ти так кричиш? — думав Іван.

— Тобі, чи що, подарунок?».

А Тетяна все чула. Вона тим часом на кухні була. А кухня якраз над під’їздом на другому поверсі.

— Що ти знала? – запитала Тетяна, виходячи з кухні на балкон і дивлячись вниз.

– Іван? А чому ти тут? Іван і рота не встиг відкрити.

— То він сюрприз тобі хотів зробити, — відповіла Аня.

– Спеціально сьогодні приїхав. Цілу коробку подарунків привіз.

— То чого ти там унизу стоїш? – запитала Тетяна.

— Чого до квартири не підіймаєшся?

— Та мене не пускають, ось чому! – закричав Іван. – Ось і стою тут!

— Мабуть, зять, я помилялася в тобі, — сказала Віра.

— Ти, виявляється, не такий поганий, як я думала. Про ювілей згадав. Подарунки привіз.

– Мамо, – кричала зверху Тетяна. — Досить його тримати, хай іде додому. Дуже хочу подивитись, який він мені подарунок привіз.

— Та подарунок я сюрпризом хотів! – закричав Іван. – Увечері. Потерпіти доведеться.

«Сьогодні ж віддам цю коробку Валентині, — думав Іван. — А Тетяні куплю щось такого ж розміру. Люстру, наприклад, куплю кришталеву. Чому ні? Саме за розмірами цієї коробки. Я бачив у господарському магазині. Люстра їй якраз буде. На 15 років весілля кращого подарунка і не вигадаєш».

— Не маю наміру терпіти, — крикнула Тетяна. — Мамо, хапай коробку і неси її швидше сюди.

Іван не встиг нічого сказати у відповідь, як теща схопила коробку, відштовхнула Аню, яка стояла у дверях, і вбігла в під’їзд.

— Мені й самій цікаво, — кричала вона. — Аня, притримай його. Не пускай.

– Не пущу! — відповіла Аня і стала між Іваном і дверима.

— Пусти, Аня, — суворо сказав Іван.

– Не пущу.

– По-доброму прошу.

– А ніяк не пущу. Ні по-доброму, ні по-поганому.

— Бачить Бог, Аня, я не жартую.

Але було вже пізно про щось просити Аню, бо двері під’їзду зачинилися, а ключів у Івана не було.

— Та що ж ви робите зі мною всі, — гірко вимовив Іван. У цей момент він хотів одночасно плакати і сміятися. Але не знав чого більше, і тому просто опустився на лаву, що стояла біля під’їзду, і заплющив очі.

Минуло десять хвилин. Весь цей час Іван сидів на лавці, а Аня стояла біля дверей під’їзду і чекала, коли їй дадуть нову команду.

– Тепер можна, – сказала Тетяна, вийшовши на балкон. — Нехай заходить.

Іван глянув на Аню. Та відчинила двері і мовчки почала чекати, коли він увійде.

— Та гори воно все яскравим полум’ям, — сказав Іван, підводячись з лави.

Він увійшов до під’їзду і піднявся на другий поверх.

– Розумник ти мій, – сказала Тетяна, вийшовши зустрічати чоловіка на сходовий майданчик. — Як ти здогадався, що я про таку білизну мріяла все життя. А головне, з розмірами вгадав.

Трохи пізніше Іван дізнався, що гарними речами, про які говорила Валентина і які знаходилися в коробці, виявилося не що інше, як спідня жіноча білизна. Якісна, у великій кількості та на всі випадки життя.

«Мене врятувало те, — подумав Іван, — що Тетяна й Валентина мають однаковий розмір. В іншому випадку мені було б не відвернутися. Але… Що я скажу Валентині? Адже мало того, що не приїхав, то ще й усі її речі дружині подарував. Але невже це так дорого коштує? І де мені взяти такі гроші, щоб із Валентиною розплатитися? Скажу їй усе, як є. Правду скажу. За правду не карають. І якщо вона мене любить, то зрозуміє і пробачить».

Іван зателефонував до Валентини. Усе їй розповів.

– Так вийшло, кохана, – сказав він наприкінці. — Я хотів якнайкраще. І зробив, що міг. Але від початку пішло все якось не так. Чи не задалося. Віриш? А у всьому винен цей чоловік. Він здався мені підозрілим. Навіщо він сказав, щоб я не їхав до метро? Я б тоді не хвилювався і не переплутав адресу.

Іван ще багато чого сказав на своє виправдання. Але це йому не допомогло. І даремно він думав, що за правду не карають. Карають і ще як. Бо Валентина його не зрозуміла. Точніше, вона зрозуміла, але якось по-своєму. Найбільше її розлютив той факт, що її білизну тепер носить дружина Івана.

— Бачити тебе більше не хочу, — сказала вона. — І щоб завтра ж повернув гроші.

Грошей у Івана не було. І він сказав, що поверне Валентині назад усі ці речі. Але Валентина чомусь відмовилася. Сказала, що їй тепер вони не потрібні, бо їх міряла його дружина.

— Або завтра в мене будуть гроші, або я прийду до твоєї дружини по гроші, — сказала Валентина і вимкнула телефон.

Іван розраховував, що завтра дістане необхідну суму. Він мав заможних друзів, які могли допомогти. Але нічого цього не знадобилося, бо Валентина не змогла дочекатися завтра і вже за годину приїхала до Івана додому.

Приїхала не так для того, щоб вимагати грошей, ні, скільки для того, щоб влаштувати скандал. І це в неї вийшло. Скандал вийшов на славу. В результаті Іван опинився на вулиці, і йому тепер треба було думати, де жити далі. А Валентині Тетяна сказала, що жодних грошей вона віддавати їй не збирається.

— Що означає «не збираєшся»? — дивувалася Валентина.

— А то й виходить, — рішуче відповіла Тетяна, — що це мені мій колишній чоловік подарував. На 15 років нашого щасливого подружнього життя. У мене й свідки є. А якщо тобі щось не подобається, можеш до суду подавати.

КІНЕЦЬ.