Кілька місяців тому я раптом вирішила, що займатимуся благодійною діяльністю. Коли я була маленькою, моя мама завжди казала, що треба допомагати іншим. Я тоді цього не розуміла.

– Ми й самі бідні, – якось сказала їй я.

– І нам ніхто не допомагає. Тому я не розумію, навіщо ти комусь допомагаєш.
Мама тоді тільки зітхнула.

– Колись ти сама прийдеш до цього, – відповіла вона. – Я не примушую тебе, просто ти сама захочеш це робити, тому що допомога іншим людям почне приносити тобі радість. Я тоді зовсім не розуміла про що вона каже.

Мама виховувала мене сама, батька я не знала. Вона тільки одного разу розповідала, що він був набагато старший за неї. І не ставився до мами серйозно.

Коли дізнався, що мама в положені, то дав грошей, щоб позбутися дитини та сказав, щоб вона більше не з’являлася у його житті. Бо в нього вже є дружина та двоє дорослих дітей. З того часу мама з ним більше не спілкувалася.

Загалом, мені теж не потрібен був такий батько. Я сама реалізувалася у житті. У мене гарна керівна посада, чудовий чоловік, двоє чудових дітей. Єдине, що сильно вдарило по мені кілька років тому, це втрата мами. Я дуже тяжко це переживала.

І одного разу, коли я думала, чим можу таким зайнятися, що допоможе пережити цю втрату, на думку прийшли мамині слова про радість допомоги іншим. Я вирішила, що можна хоча б спробувати.

Якраз дорогою на роботу я щодня проїжджала повз будинок для людей похилого віку. І одного разу просто зайшла туди та запитала, чи їм потрібна допомога. Вони відповіли, що завжди раді волонтерам. Тоді я почала приходити туди двічі на тиждень.

Через те, що я там не працювала, жодних відповідальних чи важких обов’язків на мене не покладали.

– Буде добре, якщо ви просто будете хоча б з ними спілкуватися. А якщо придумаєте якісь розваги, то старенькі тільки зрадіють. – сказали мені керівники цієї установи.

Власне, моя основна діяльність пов’язана з індустрією свят і розваг. Тільки у великих масштабах. Тут я почала з того, що просто знайомилася з мешканцями, дізнавалася, чим вони займаються і як їм можна допомогти.

Потім почала купувати журнали зі сканвордами, книги, настільні ігри та інше. І, звичайно, по можливості спілкувалася зі старенькими. Особливо мені сподобався один милий дідусь.

Він сказав, що у нього кілька років тому пішла з життя дружина. І, хоч у нього є двоє дітей, вони не хочуть про нього піклуватися, тому влаштували сюди. Мене якось дуже зачепила історія, і я почала часто розмовляти з цим дідусем.

Тим більше з усіх мешканців будинку для людей похилого віку він здавався добродушним, милим і активним. З цікавістю йшов дивитися, коли я приносила щось новеньке, і намагався, щоб інші бабусі та дідусі теж приймали участь в процесі.

Я дивилася на нього і не розуміла, як від такої милої людини могли відмовитися власні діти. Він усе більше розповідав про себе і, нарешті, одного дня сказав, що хоче розповісти мені свою страшну таємницю, про яку нікому не розповідав.

І розповів. Що коли йому було років сорок чи трохи більше, він закрутив роман із молоденькою дівчиною. Вона тоді закохалася в нього по вуха. Він ніби теж, але потім зрозумів, що йому просто хотілося різноманітності. І заради цієї дівчини він не готовий руйнувати свій шлюб.

А потім вона розповіла, що вагітна. Він дав їй грошей на аборт, жорстко поговорив із нею та пояснив, що більше не хоче бачити її ніколи. Дівчина пішла, і вони більше не зустрічалися.

Розповідаючи це мені, чоловік заплакав і сказав, що зараз у нього могли б бути син чи дочка мого віку. Сказав, що він дуже жалкує, що тоді вчинив саме так. А я просто сиділа та нічого не могла відповісти. За деякими деталями розповіді я зрозуміла, що ця людина – мій батько. Йому я про це не сказала.

І тепер мене роздирають суперечливі почуття. З одного боку, зараз це начебто милий, ласкавий і безпорадний старий, який жалкує про свій вчинок. Я можу пробачити татові та подарувати йому кілька років або місяців життя з новонабутою дочкою та онуками, щоб він пішов з життя щасливим.

А з іншого боку, я не можу пробачити йому маму. Згадую наше дитинство, як вона працювала до надриву, щоб прогодувати мене та себе. Може, вона б ще була жива, якби стільки не працювала для нас.

І коли я про це думаю, хочеться ніколи більше не приходити до цього будинку для людей похилого віку. Хоча розумію, що решта стареньких там ні в чому не винні, а я начебто вже несу відповідальність за те, щоб подарувати їм хоч трохи тепла та радості.

КІНЕЦЬ.