Розлучення – справа непроста. Особливо, якщо стосунки з чоловіком зіпсувалися настільки, що він прагне відібрати все, включаючи лопатку для взуття, скатертину і найнеобхідніше – чайний сервіз у блакитні квіточки.

Я й сама не встигла зрозуміти, коли так круто змінилося моє життя. Відносини з чоловіком ніколи не доходили до такого абсурду, і навряд чи ще роки 2 тому я б могла собі уявити, що розподіл спільно нажитого майна буде таким жорстким. Буквально боротьба за кожну крихту, і все заради того, щоб сильніше один одному напаскудити.

І начхати, що він зраджував мені останній рік шлюбу, що й спричинило наш розрив. Чоловік вважає, що якщо він теж вкладався у квартиру, то, попри його невірність, він має право відібрати у мене все – йому мало, що похитнулася моя психіка, коли я плакала безсонними ночами.

Тільки зараз, здається, що я по-справжньому почала розуміти, з ким жила всі ці чотири роки. Шкода, тільки час не повернути назад – я б точно не почала розмовляти з тим незнайомцем у нічному клубі, з яким мені тепер доводилося ділити пожитки.

Я погодилася віддати йому його величезний телевізор і ігрову приставку – на біса вони мені? Натомість попросила залишити диван, шафу та кухонний гарнітур у квартирі. Він погодився, і це було єдине, що ми змогли поділити без суперечок та лайки.

Але справжня війна почалася, коли дійшло до дорогої побутової техніки. Він претендував на кавоварку, мікрохвильову піч та духову шафу з плитою. Але оскільки зі мною залишалися діти, йому не дозволили позбавити нас цього майна – суддя дала дозвіл вивезти йому лише кавоварку.

Тоді чоловік вирішив діяти інакше – забирати те, що йому точно віддадуть. А це були дрібні речі, які не були особливою цінністю. Так ми сварились з ним, коли він зажадав сервіз, подарований нам на весілля моєю мамою.

Гарні порцелянові чашки з блюдцями ніколи не викликали в ньому стільки трепету, скільки в мені. Мало того, він вважав їх потворними. Проте він хотів їх отримати, адже знав, що таким чином помститься мені.

І гаразд ще чашки – це фарфор, його можна вигідно продати. Але він пішов далі та зняв з усіх вікон фіранки – мовляв, це він їх купував, отже, вони належать йому. Але правда полягала в тому, що фіранки я купувала сама, за власні кошти. Тому я не випустила його з дому, поки він не залишив фіранки їхній законній господині.

Проте чоловік попередив, що у будь-якому разі відсудить нещасні штори. До чого ж це все абсурдно, смішно та безглуздо! Він ніби маленька дитина, яка намагалася комусь щось довести. І він навіть не думав про те, що забирає не в мене, а у своїх дітей. Але вони його не хвилювали, йому аби зі мною повоювати. Та тільки заради чого? Заради непотрібних йому штор?

Я могла б не мучитися і віддати йому фіранки, але річ у тому, що вони справді були мені дорогі. Не через їхню ціну (вони коштували копійки), а через зовнішній вигляд. Вони були сіро-блакитного відтінку, який я не могла довгий час знайти, коли на кухні було зроблено ремонт у блакитних тонах. Такого кольору не було ні у звичайних магазинах, ні в Інтернеті.

Зрештою я просто знайшла тюлеву тканину в потрібному відтінку і віднесла швачці на пошиття. Звісно мені не хотілося віддавати їх майже колишньому чоловікові, оскільки вони були йому необхідні, тільки щоб насолити мені.

Заради того, щоб поставити цього півня на місце, я найняла адвоката, який спеціалізується на процесах розлучення. Ціна його послуг була немаленькою, але це варте того. Адвокат від щирого серця сміявся на першій зустрічі з моїм чоловіком, коли почув, що той бажає забрати нещасні фіранки.

Я бачила, як чоловікові було ніяково. Він сподівався, що порозуміється з моїм адвокатом: типу чоловіча солідарність та таке інше. Але адвокат лише наголосив на тому, що чоловік вирішив помірятися гідністю з тендітною жінкою, на чиї плечі тепер повністю лягла відповідальність за дітей.

А колишній не збирався здаватися, а тому по моєму прикладу теж найняв адвоката. Але той явно був з дешевих, бо виявився молодим боязким хлопцем, котрий, напевно, лише розпочинав свою кар’єру.

Я у своєму виборі фахівця не помилилася, тому що фіранки дісталися все ж таки мені. На суді навіть суддя трохи посміхнулася, почувши заяву чоловіка про присвоєння собі сервізу, фіранок та іншого текстилю.

Я тріумфувала, адже справедливість була на моєму боці. І хоч здавалося, що все закінчилося, і фіранки залишилися в моїй квартирі, це було тільки початком. Чоловік заявив, що я перешкоджаю його спілкуванню з дітьми, що було неправдою.

Тож, новий раунд розпочався, але його підсумки поки що невідомі.

КІНЕЦЬ.