Довгий час після розлучення з першим чоловіком я жила сама, всі свої сили віддавала роботі, і, можна сказати, досягла непоганих результатів. Але життя без сім’ї – це життя без сенсу, в моєму розумінні.

Одного дня мені на телефон прийшла смс із пропозицією про знайомство. Чоловік, з нашого містечка, старший за мене на 15 років, приємної зовнішності, вдівець, синові 7 років.

Якось я відразу зрозуміла, що ось цей чоловік, Віктор — саме те, що мені й треба. Почали спілкуватися, познайомив мене із сином та своїми батьками, спільну мову знайшла з усіма.

У Новий рік зробив мені пропозицію, і я погодилася. А за кілька днів виявилося, що я чекаю дитину.

Він цю новину сприйняв нормально, сказав, що підтримає будь-яке моє рішення. Я, не роздумуючи, вирішила залишити дитину (32 роки мені на той момент було).

Мене підтримували всі, і мої рідні, і його батьки, і його син, який дуже чекав на братика. А ось Віктор через деякий час (як тільки моя фігура почала змінюватися) перестав мене цілувати, потім перестав і обіймати, близькість іноді траплялася, а потім почав спати на окремому ліжку.

Після появи дитини я перейшла до іншої кімнати. Віктор багато працює, треба відпочивати.

Ми тепер сусіди, всі по різних кімнатах. Наші спільні теми — його син, він дуже весела, безпосередня дитина, дуже любить нас усіх, особливо молодшого брата і дуже допомагає мені.

Малюкові зараз 6 місяців. Віктор уже рік мене не цілував (навіть у щоку) та не обіймав, навіть коли я його про це попросила у мій День народження. Минулого тижня вирішила з ним поговорити, хотілося хоч трохи зблизитися.

На моє запитання, що з нами трапилося, він мені відповів: «Я до тебе нормально ставлюся, як до матері моєї дитини. А взагалі, без образ, я ніколи не любив товстих жінок, їхній вигляд знижує в мені все бажання. Я тобі давно натякаю – займайся, їж менше».

Я до появи дитини важила 64 кг при зрості 164, зараз 67. З пологового будинку вийшла – 74 кг (забагато звичайно).

З цієї розмови пройшов майже тиждень, а я не можу відійти, у горлі постійна грудка, голова ніби стиснута думками, роблю все на автоматі, на чоловіка не можу дивитися.

Як жити далі поки не знаю, хочу лише одного – щоб він пошкодував про свої слова. Пишу це і страшно стає, адже зруйнується родина.

Чи її й не було? Розумію, що його зі мною тримає лише його порядність та його старший син Станіслав (погано позбавляти дитину матері вдруге).

Як бути далі? Чекати? Худнути? Все пробачати? Поділитися із подругами соромно, от і написала свою історію сюди.

КІНЕЦЬ.