З дому своїх свекрів я пішла з однією невеликою валізкою, вони мені навіть не дозволили забрати те, що ми з чоловіком купили разом.

Моє сімейне життя розпалося всього через рік після одруження. Може я і не права, але на мою думку, якби батьки чоловіка менше втручалися, то все було б по-іншому.

Я вийшла заміж в 22 роки. Розумію, що в такому віці я ще багато чого не вміла, але всі ми люди, головне бажання, з ним можна усього навчитися.

Сама я родом з села, але приїхала в місто вчитися, де і познайомилася з майбутнім чоловіком. Станіслав був старшим за мене на 7 років.

Саме він відразу почав наполягати на нашому одруженні, бо я, чесно кажучи, заміж не поспішала зовсім.

Чоловік став обіцяти мені золоті гори. Він виявився єдиним сином у своїх батьків, і казав, що їхня сім’я дуже багата.

Коли Станіслав вже прийняв остаточне рішення, що хоче зі мною одружитися, приїхали ми до його батьків знайомитися.

Чесно кажучи, мене аж ніяк не вразило те, що я там у них побачила. У майбутніх свекрів і справді був великий будинок, майже на три поверхи, але до ладу було все зроблено лише на першому.

Мене це здивувало, бо я просто не розуміла, навіщо одній невеликій сім’ї таких хоромів?

Лише після того, як я стала з ними жити, я зрозуміла, що вони роблять все “для людей”, щоб інші бачили і заздрили. Мені цього було аж ніяк не зрозуміти.

На першій зустрічі я не сподобалася батькам нареченого. Вони як дізналися, що я з села, з звичайної сім’ї і без особливого приданого, то вони дуже засмутилися.

Покликали вони свого сина в іншу кімнату, і давай повчати, що я йому не пара.

Ми таки розписалися, бо Станіслав не послухав порад своїх батьків, і одружився зі мною.

Та на цьому вся його хоробрість і закінчилася. Жили ми в будинку свекрів, і мені у них було дуже погано.

Я просила, щоб нам віддали другий поверх, і дозволили зробити окремий вхід, але свекор мені відповів, що я у себе вдома буду командувати, а не у них.

Так що нам довелося усім тіснитися на першому поверсі, на одній кухні, а при цьому два інші поверхи пустували.

Ввечері не можна було вмикати світло, бо це дорого, тому ми лягали спати рано.

Я вже мовчу про опалення. У нашому величезному будинку було так холодно, що я ходила вдома в теплій кофті, а подекуди і в куртці. Вмикати обігрівач було заборонено, бо це дорого.

Останньою краплею в моєму терпінні стало те, що я приготувала вечерю, але замість того, щоб отримати подяку, на мене насварили, що я неправильно картоплю почистила.

А як її можна чистити правильно чи не правильно, я не розумію. Почистила я як вміла. І це побачив свекор. Він не полінувався поставити відходи на вагу, і сказав, що я зіпсувала пів кіло картоплі.

Що тут почалося! Ніхто в той вечір вже й не вечеряв, бо всі пересварилися. І мій чоловік, замість того, щоб захистити мене, став на сторону свого батька, і сказав, що я і справді нічого не вмію робити, навіть картоплю чистити.

Тоді я і зрозуміла, що життя в цьому домі у нас не буде. Я втомилася терпіти придирки батьків чоловіка. То я не так картоплю почистила, то я мокрий рушник на двері повісила, то я не туди каструлю поставила.

На наступний ранок я зібрала свої речі і сказала чоловікові, що йду від нього. Не повірите, але мене ніхто не тримав, навпаки, свекри ще допомогли мені мої речі зібрати.

Так я розлучилася з свої чоловіком. Зараз ми живемо окремо, він ще сподівається, що знайде собі ідеальну дружину.

А я не розумію, як можна було відпустити людину, яку любиш, через якийсь кілограм картоплі?

Джерело