— Миколо, ти ж не заперечуватимеш, якщо незабаром до нас приїде моя мама? – запитала Алла.

Микола з подивом глянув на дружину.

— Незабаром? — спитав він.

– За тиждень, швидше за все, – відповіла Алла. — Але ж вона приїде не одна. З нею приїдуть тітка Ліля та Іван з дочкою. Ти пам’ятаєш тітку Лілю? Старша мамина сестра.

— Я чудово пам’ятаю твою тітку Лілю. А хто такий Іван із дочкою?

— Іван — це її новий чоловік.

– Чий чоловік? Тітки Лілі?

— До чого тут тітка Ліля? Іван – мамин чоловік. Я його жодного разу не бачила, але мама сказала, що він хороша людина, цілісна та цілеспрямована особистість. Спочатку кімнату винаймав у мами. А місяць тому вона одружилася з ним. А зараз він хоче знайти роботу в місті. Вони поживуть у нас півроку. Може – рік. Поки своє житло не куплять. Ти не проти?

— А донька Івана?

– Вона від першого шлюбу. Моя ровесниця. Нещодавно розлучилася. Мама каже, що взагалі вона не щаслива.

«Це що ж виходить? – думав Микола, слухаючи дружину. — А виходить: її родичі до нас приїдуть надовго. Загалом нічого хорошого не виходить».

— Але нещодавно їй тут запропонували роботу, — продовжувала Алла. — Жити поки що ніде, а знімати дорого. Так ось, коли вона дізналася, що її батько до нас переїжджає, теж попросилася. Він її дуже любить. Не зміг відмовити. Сказав, що у нас з тобою велика квартира, місця всім вистачить. Ти не проти?

— Почекай, почекай, — Микола трохи розгубився. – Я нічого не розумію. Не проти чого я маю бути? Щоб вони житло у місті купили, працювали тут і життя влаштовували? Я не проти. Але чому ж у нас! З якого дива?

– Мама так сказала, – злякано відповіла Алла. — Вона зателефонувала сьогодні вранці.

— Подзвонила вранці. І що? У гості напросилася?

– Пожити. Лише півроку. Тобі шкода, чи що? Не думала, що ти такий егоїст, Миколо.

— Я не егоїст, а розсудлива людина. Ти що, хочеш зруйнувати нашу сім’ю?

— Чому одразу «зруйнувати». Скажи просто, що тобі жалко.

– Мені не жалко. Але… З якого дива?

— Вона сказала, що якщо мені пощастило отримати у спадок величезну квартиру, то я маю цією своєю радістю поділитися і з іншими. І насамперед зі своїми найближчими родичами. Тому що всі вони дуже багато для мене зробили. І все хороше, що в мені є, це все вони в мене вклали. Сил не шкодували.

А тепер, коли на мене впало величезне щастя у вигляді цієї квартири, вони мають право розраховувати на подяку з мого боку.

Ця квартира дісталася Аллі рік тому її рідного батька.

Він ніколи не бачив своєї дочки, але знав про її існування. А оскільки інших дітей у нього більше не було, він заповідав Аллі. І, вступивши у спадок, Алла та її чоловік Микола, а також їхній трирічний синок, переїхали з далекого селища міського типу у велику п’ятикімнатну квартиру в центрі міста.

— Що таке вони для тебе зробили? – не зрозумів Микола.

– Багато чого! – відповіла Алла. — Коли моя мама залишилася сама зі мною на руках, вона не здала мене до дитячого будинку. Хоча могла. Але вона стійко подолала ці проблеми.

– Які труднощі, Алло? Який дитячий будинок? Про що ти? Ти ж сама розповідала мені, що вона не любила твого батька і сама відмовилася виходити за нього заміж.

Хоча він і вмовляв її. І всі в селищі знають, що твій рідний батько з горя поїхав до столиці, а твоя мама за два роки після твого народження успішно вийшла заміж за іншого. Хіба ні? Я теж зростав без батька. Що з того? У тебе, між іншим, вітчим був, а моя мама одна мене виховувала.

– Ти нічого не розумієш, – сказала Алла. – Навіть якщо так. Що з того? Все одно моїй мамі було не просто. Адже вона жінка. І як кожна жінка вона, звичайно… Загалом, зараз я хочу таким чином їй відплатити за все.

– За що, за все?

— Ну, що мене виростила. Годувала. Одягала. Взувала. Не лупцювала і не змушувала займатися у дитинстві непосильною працею. А я, як і всі нормальні діти, ходила до садка, а потім і до школи. І тому виросла здорова, розумна та красива.

— Що тебе в дитинстві годували, одягали, не викинули на вулицю — це чудово. Але чи не надто велика розплата?

– Велика? По-твоєму, все це не варто, щоб…

— Але ж на шкоду собі, кохана?

— Чому на шкоду? Адже у нас п’ять кімнат. Усім місця вистачить. Мама з Іваном — в одній. Тітка Ліля – в іншій. Донька Івана — у третій. І нам ще дві кімнати лишаються. Ми з тобою зовсім недавно в однушці на першому поверсі тулилисяу. І були щасливі. А тут! А ти кажеш на шкоду!

А мамі буде приємно. Вона скаже тоді, що в неї чудова дочка, вдячна, яка любить її не на словах, а доводить це справами. Іван знайде тут роботу. Дочка його теж знайде свою дорогу. А тітка Ліля, може, нарешті заміж вийде. Адже в нас у селищі, сам знаєш, з чоловіками не дуже.

– Я проти, – рішуче сказав Микола. – Як хочеш, Алло, але… Ні. Ні, ні і ще раз ні. І не вмовляй. Я поважаю твою маму і тітку Лілю. І Івана теж, мабуть, хороша людина. І я розумію, як йому непросто. Але хай хоч один із нас буде розумним.

— Але…

— Все! Розмова завершена! Я сказав! Дзвони мамі, тітці, Івану та дочці його і скажи, щоб вони не приїжджали. І нехай решті твоїх родичів скажуть, що тут їм робити нічого.

— А можна я тоді тільки мамі та Івану дозволю приїхати? Тільки їм. Без тітки та доньки.

– Не можна. Хоч із Іваном, хоч без Івана. Ні і все. І закрили тему.

– А-а! – Ображено сказала Алла. — Мабуть, якби твоя мати приїхати захотіла, ти б не заперечував. Звичайно. Твою маму не чіпати. А мою можна кривдити. Так?

— Ніхто нікого не кривдить. І своїй мамі я сказав би те саме.

– Ну-у, Колю, – нудила Алла, – ну можна? А? Ну, хай хоч мама одна погостює. А то, що я за дочка така. Невдячна.

– Не можна. І більше на цю тему я не збираюся говорити. Не подобається? Можемо прямо зараз розлучитися. Я поїду, а ти запрошуй сюди, кого захочеш.

– Та гаразд, гаразд, – уже спокійно сказала Алла, – ні і не треба. Це я так. Запитала тільки. Відразу і розлучатися. Зрадів. Привід знайшов. Ні. Краще я з мамою посварюся, ніж із тобою. Піду зателефоную їй. Скажу, щоби не приїжджала.

— От і розумниця, — зрадів Микола.

Алла важко зітхнула.

— Важка розмова, — сказала вона. — Ти ж знаєш мою маму.

— Знаю, — співчутливо промовив Микола. – І дуже добре тебе розумію. З’їж щось перед тим, як розмовляти з нею. Тобі це допомагає.

– Так і зроблю! – рішуче сказала Алла і пішла на кухню.

Микола залишився у вітальні один, радіючи з того, що все так добре закінчилося. Він не знав, що ще нічого не закінчилося, а все ще починалося.

Микола не звернув увагу на те, що Алла вийшла з вітальні зі щасливою усмішкою на обличчі . Бо ніхто до неї й не збирався приїжджати. А збиралися приїжджати до Миколи. Про це повідомила подруга Алли, яка зателефонувала з ранку.

— Твоя свекруха вже всім у селищі розкуйовдила, що скоро назавжди переїде до вас жити, — сказала подруга. — Вона або сьогодні ввечері чи завтра вранці зателефонує Миколі. Каже, що за таке щастя, як її синочок, ти маєш насамперед з нею розплатитися.

Почувши таке, Алла злякалася.

«Треба підготувати Миколу до розмови з мамою, – подумала вона. — Щоб він дурниць не накоїв».

От і підготувала. Про тітку Лілю, Івана та його доньку вона все вигадала. Нікуди вони не збиралися приїжджати. І Іван — ніякий не новий мамин чоловік. А просто винаймає в неї кімнату. А дочка його іноді заходить у гості. А тітці Лілі столиця і задарма не потрібна. Вона хіба що у кошмарному сні захоче до нього перебратися.

– Ну що? — спитав Микола, коли Алла, з’ївши шматок торта, повернулася до вітальні. – Поговорила з мамою? Мама не сильно лаялася?

— Ти знаєш, мама взагалі не сварилася. Все зрозуміла. Просто дивно, але вона анітрохи не образилася. Сказала, що все розуміє і що я правильно зробила, що їй відмовила.

– У мене золота теща, – сказав Микола. — Це ж треба, так легко та просто відмовилася від столиці. Не всяка мати на таке здатна. Треба буде зробити для неї щось добре. Квартира у неї ремонту вимагає. Може, сплатимо ремонт її квартири? Ти як? Вона буде щасливою.

– Я не проти, – сказала Алла. — Але тоді й твоїй мамі треба буде такий подарунок зробити. А то образиться.

— Настане час, і їй зробимо такий же подарунок.

Увечері Микола перевів гроші на ремонт. Та одразу зателефонувала, поцікавилася за що?

— За те, що Ви так багато всього пережили у житті і виростили таку дочку.

А за два дні він розмовляв телефоном уже зі своєю мамою.

«Чому ж ти не подзвонила раніше, до моєї розмови з Аллою, – думав він, дізнавшись, що мама зібралася назавжди до столиці, а жити планує у них. — Тоді ще можна було щось придумати. А зараз уже пізно».

— Вибач, мамо, але ні, — сказав він. – Все розумію. І ростила ти мене, і годувала. І важко було тобі зі мною, але… Ні.

Якщо хочеш, гроші на ремонт твоєї квартири дам.

— Не треба мені нічого, якщо ти такий, — образилася мама і перервала розмову.

А невдовзі знову зателефонувала і сказала, що так і бути, вона візьме гроші на ремонт.

— Тепер ти розумієш, як я мав рацію, коли не дозволив твоїм родичам до нас переїхати? – Сказав Микола. – Уявляєш, що зараз тут було б? Тепер ти бачиш, що я мав рацію?

– Розумію і уявляю, – важко зітхнувши, відповіла Алла. — Звичайно ж, ти мав рацію.

КІНЕЦЬ.