Амалія втратила батька у молодому віці. З того часу її мама сильно змінилася. Вона часто плакала. Вона не мала часу на доньку, бо почала надмірно багато працювати.

Незважаючи на те, що її відправили з роботи додому з огляду на обставини молодої вдови, жінка відмовилася. Вона не хотіла, щоб дитина бачила її сльози. Потім Марина влаштувалась на нову роботу. Їй було простіше. Якось жінка потрапила під дощ.

Вона промокла, але продовжувала працювати. І тут вона захворіла. Цього слід було чекати. Вона перестала дбати про себе і махнула рукою на стан здоров’я.

Увечері, коли вона забирала дочку з дитсадка, у неї не було сил. Вона мала високу температуру.

– Мамо, пам’ятаєш, коли я хворіла, ти давала мені ліки?

Тепер ти теж маєш їх приймати. Однак у будинку не було ліків.

– Мамо, може, ти попросиш сусідку?

– Люба моя, вже пізно! Я не турбуватиму її… Мені треба в аптеку… А ти спи… Вранці дівчинка прокинулася. Але мами не було. Не повернулася вона й увечері.

І наступного дня теж. Дівчинка вирушила на її пошуки. Спочатку вона звернулася за допомогою до сусідки, тітки Галі. Потім вирушила на її пошуки.

Шлях до аптеки в їхньому селі пролягав через вузьку смужку лісу. Там вони знайшли Марину. Вона була холодна і не рухалася. Дівчинка схлипувала, обіймаючи тіло, вона все розуміла.

Довгий час міліціонери не могли розлучити дівчинку з матір’ю. Пізніше Катя, двоюрідна сестра Марини, удочерила дівчинку. А коли та вийшла заміж, у дівчинки з’явився і батько. Добре, що й Катя та Володимир були добрими людьми. Вони ставилися до дитини, як до своєї.