Закрутилося життя в Андрія в останній рік, стільки подій. Закінчив інститут. Одружився. Віка разом із ним в інституті навчалася, в одній групі на економічному факультеті.

Потім разом у великому магазині працювали, гроші на весілля збирали.

Відгуляли весілля. Виникла проблема, де жити? У нього в селі бабуся жила. Останні двадцять років вона за своїм слабим батьком доглядала. Той до 90 років дожив. Нещодавно не стало його.

От батьки Андрія і вирішили, бабусю до себе взяти, а молодим цей будинок у селі подарувати. Молоді лише раді були. Будинок прадіда великий. Бабуся на онука дім переписала, і настанови йому дала:

– Твій прадід багатим раніше був, поки дивакуватим не став. Та й, тоді продовжував все щось по хазяйству робити, але наступного дня вже забував, що робив.

– Бабуся, ти це до чого сказала?

– Андрію, ти там уважно все подивися! Може скарб знайдеш.

– Так вже й скарб? – засміявся онук.

– Ти не смійся! Коли йому, років п’ятнадцять тому, пам’ять почала підводити, ми з ним одну схованку знайшли. Батькам твоїм квартиру та машину купили. Але відчуваю, ця схованка не остання…
…Перебралися молодята в будинок і почали порядки наводити. Спочатку в будинку ремонт зробили, весільні гроші вже й скінчилися, а вони думали, що хоч на меблі залишиться.

Андрій був майстром на всі руки, а у прадіда в майстерні, яких інструментів тільки й не було. Якісь меблі відремонтували, дещо від батьків привезли – жити можна!

Потім новий господар льохами зайнявся. Їх два було: один – вдома, інший – у майстерні.

Почав із домашнього. Адже на городі картопля ще не копана, овочі не зібрані.

Вони в минулі роки з батьком все збирали. Ось і зараз надумали на вихідні картоплю копати.

І мама теж, звичайно, приїде, і тесть із тещею обіцяли допомогти.

Чого тільки у льоху не було! Одних банок з вареннями та соліннями десятка два Андрій витягнув на гору.

– Віка, твої батьки солоні огірки з помідорами люблять? – запитав він.

– Та куди ж їм стільки?! – ахнула дружина.

– Зараз сміття вигрібу, то назад складемо. А на вихідні батькам роздамо, – вирішив чоловік.
Навели порядок, провітрили, а наступного дня Андрій пішов прибирати у той льох, який у майстерні був.

А там безлад! Схоже, ні прадід, ні бабуся сюди років п’ять–десять не заглядали.

Багато полиць зогнили та обвалилися під вагою банок. Запах стояв неприємний. Став Андрій все витягувати та викидати.

Коли все витяг, побачив, що в одному місці під полицею дві цеглини, якісь не такі. Розхитав їх і витяг, а за ними якась скринька металева стоїть.

Андрій відкрив її і аж присів від побаченого… Долари там! Багато – десять пачок по десять тисяч.

Забіг у будинок, зачинив за собою двері:

– Андрію, ти що? – злякано спитала молода дружина.

– Дивись, що я в тому льоху знайшов.

– А–а–а! – жінка взялась за щоки. – Як багато!

– Бабуся казала, що мій прадід був багатим. Схоже, він їх сховав і забув, – хлопець узяв одну пачку. – Так вони випущені у минулому столітті.

– А ці – теж, – взяла дівчина іншу пачку.

– Так, начебто не приймають, – згадав Андрій.

– А ось новіші, і ці – також.

З десяти пачок новими виявилися лише дві, інші – старими.

– Тут сто тисяч, – задумливо промовив хлопець. – Нехай використати ми можемо лише двадцять. Все одно вистачить, щоб свою справу відкрити.

– Андрію, яку в селі можна справу відкрити? У місті ми крамницю хотіли відкрити.

– Так і відкриємо.

– А ходімо про старі долари подивимося, – кинулась Віка до ноутбука.

– Деякі банки приймають, – невдовзі почувся їй крик. – Але беруть комісію.

– Та гаразд, хай беруть.

– Андрію, ми з тобою багатії! – кинулась вона на шию чоловіка.

– Ти почекай радіти! Я ось уявляю, як ми прийдемо з цими старими доларами в банк. А якщо пояснення проситимуть? Треба в цьому добре розібратися.

– Так розберемося.

– Віка, я ще ось що думаю. Якщо все вийде, треба з батьками і твоїми і моїми поділитися. Вони багато грошей на наше весілля витратили. І з бабусею теж – адже це її будинок. А головне, прадіду гарний памʼятник поставити.

– Андрію, звичайно поділимося. Про що ти говориш? І памʼятник прадіду поставимо.

У суботу прийшли батьки молодих та бабуся, з наміром усю картоплю викопати. Але Андрій посадив усіх за стіл. Що робити з доларами, вони з Вікою розібралися, і він оголосив:

– Бабуся, сказала, що в будинку може бути скарб, – на обличчях присутніх з’явилися усмішки. – Ми справді знайшли долари, тільки старі.

Підійшла Віка і виклала їх на стіл. Пару хвилин на очах присутніх читалося здивування. А Андрій продовжив:

– Що будемо робити?

– Андрійку, – першою отямилась бабуся. – Я тобі одразу сказала, що в будинку може бути скарб. Знайшов, значить, гроші ваші з Вікою.

– Андрію, а вам з Вікою нічого не буде? – злякано спитала теща.

– Ми ж нічого не взяли чужого, – заспокоїла її дочка.

– А обмежень на обмін немає? – запитав батько Андрія.

– Є, – важко зітхнув син. – Беруть комісію.

– І що збираєтесь робити?

– Ми вже у всьому розібралися. Навіть обміняли одну пачку, – він усміхнувся. – Ми з Вікою все ж таки вирішили поділитися з усіма вами грошима. Ви на наше весілля стільки грошей витратили.

Він поклав перед своїми батьками та батьками подружжя по пачці грошей, і одну дав бабусі:

– Не треба, – замахала руками та. – Що я з ними робитиму?

– Бери, бери, бабусю! Стануть в нагоді.

Віка поклала на стіл два листочки:

– Ось адреси, де їх можна обміняти.

– Ще ми хочемо, – продовжив Андрій, – зробити прадіду гарний памʼятник.

– Це треба, – підтримав батько. – Діду віддячити – святе діло.

– І ще, – знову продовжив син. – Тут недалеко дитячий будинок. Ми ходили питали, що їм потрібне. Вони там зовсім ніякого транспорту не мають. Купимо їм машину.

– А собі на щось хочете лишити? – спитав тесть.

– Свою справу тут відкриємо. У нас вже є деякі задуми. І місцеві мешканці будуть задоволені.

– Сват, а хороших ми дітей виростили, – із захопленням промовив батько Андрія.

– Молодці! – кивнув головою той.

– Гаразд, годі говорити, – махнула рукою бабуся. – Ми картоплю зібралися копати. вже десята година, а ми навіть не починали.

…Минуло два роки. У селі виросла невелика ферма. Звичайно, грошей, залишених прадідом, забракло, довелося взяти в банку.

Продукція їхньої ферми почала користуватися попитом, і справи у Андрія та Вікі пішли вгору.

Із самого початку вони встановили для себе правило – десять відсотків від виручки йтиме на благодійність.

На той час у них уже син народився, на радість бабусям і дідусям, ну і прабабусі, звичайно…