Напередодні Настіного весілля, як і належить, подруги вирішили влаштувати дівич-вечір. Останні два роки Настя жила в передмісті, в будинку, що залишився у спадок від бабусі. Не великий, маленький, теплий, затишний. Ну і що, що на роботу та з роботи доводилося діставатися півтори години.

Поспішати Насті не було куди. Зате повітря було справжнє, просочене ароматом кульбаби, стиглої малини і яблуками, що наливаються. Вранці шелест листя об запотіле скло, увечері стрекотіння цвіркуна, що влаштувався десь у одвірку. Від цих простих радостей усередині розливався спокій, якого так не вистачало в метушні міського життя.

Подруги хотіли організувати останній вечір незаміжнього життя Насті десь у нічному клубі чи караоке, але Настя наполягла на тому, щоби зібралися тут, у цьому будинку. Закінчувалося не лише її незаміжне життя, а й життя тут, у куточку тиші та умиротворення.

Майбутній чоловік – Андрій – був категорично проти життя за містом. «Колись на пенсії, може, й потягне до землі, – казав він, – а зараз я не збираюся по чотири години на день по пробках мотатися. Та й що у селі привабливого? Сум один!»

Настя кивала, мовчки погоджуючись. Будинок залишиться, вона відвідуватиме його іноді у вихідні та у відпустці. Настина любов до села і нелюбов Андрія до сільського життя були не єдиними відмінностями між ними. Пара часто сварилася по дрібницях і по-великому. Але Андрій завжди першим йшов на примирення, вибачався, привозив квіти, водив у ресторан, присягався у коханні. Любив, як умів – гарячий та імпульсивний – яскраво та спішно.

Чи кохала Настя? Вона намагалася не думати про це. Бо коли починала думати, їй здавалося, що в душі замість метеликів, про яких говорять закохані, вона відчувала чорну діру. Діра розросталася зі зміїним шипінням, ширилася і втягувала в себе все, що Насті було дорого – товсті книги, в коричневих палітурках, чай з листям смородини, разом з улюбленим кухлем у червоний горошок, і навіть цілого пухнастого кота Насті. Від цього Насті ставало важко. Звичайно, це все їй здавалося, але було таким реалістичним, що мурашки бігли від зап’ясток до шиї.

Так, Настя не любила Андрія. Але заміж виходила. Андрій був старшим на 9 років. Надійний, вже відбувся. Ні турбот, ні клопоту знати не будеш, заздрили подруги. Настя знову кивала, мовчки погоджуючись. І ось призначено урочистий день. Біла сукня, яка акуратно висіла на дверцятах шафи, заворожувала.

Завтра в ній Настя скаже: «Згодна», а сьогодні бульбашки ігристого, полуниці та вершки у витончених високих тарілаках. Старі та нові історії, що розповідаються по колу, музика та дружний сміх подруг. Через веселий шум Настя не відразу розчула, глухий стукіт об вхідні двері. Ні, не здалося, справді хтось стукав, здивувалася Настя. На гостей сьогодні більше не чекали, всі в зборі. Настя поспішила відчинити.

– Добрий вечір, – вибачливим голосом звернулася до неї літня жінка, що стояла за воротами. Схожа вона була на шкільну вчительку: сиве волосся суворо зібране в пучок, сіра в’язана кофта накинута поверх блакитної блузки, вільна спідниця, розношені туфлі на крихітному підборі. Очі сірі ніби не дивляться прямо на тебе, але проникають наскрізь.

– Доброго вечора, – відповіла Настя. У повітрі повисла пауза. Настя чекала пояснень, із чим завітала незнайомка.

– Ніна Михайлівна мене звуть. Я мати Володимира Микитенка.

– Щось із Володимиром? Із Павлом? – захвилювалася Настя. Володя Микитенко був сусідом Насті. А Павло його сином. Дружина Володимира, пішла від нього років п’ять тому у пошуках безтурботного життя. Залишивши дружину сина та борги за кредитними картками. Володимир зневірився, але заради сина взяв себе в руки, не загульбанив, як чекали сусідські пліткарки, працював, виховував Павла суворо, але справедливо.

Настя перейнялася до них по-дружньому і допомагала чим могла, розуміючи, що в будинку не вистачає жіночої руки. У вихідні пригощала млинцями або пиріжками, пекти які була майстриною.

Привозила Павлові книги з міської бібліотеки. А навесні засадила невелику клумбу під вікнами їхнього будинку братками і різнобарвною петунню.

Дрібниці, а настрій чоловіків піднімався. Володимир теж у боргу не залишався: підправити старі дошки, що випирали в підлозі, поправив гардину, допомагав, загалом. Павло ж із задоволенням запрошував Настю на велопрогулянки чи в ліс за суницею. З якої Настя варила ароматне варення та ділила порівну між ними та своїм невеликим льохом.

Настя знала, що у Володимира є мати, а у Павла бабуся, що вона літня і відвідувати їх важко. Вони самі часто їздили до неї до сусіднього села. Іноді Володимир навіть умовляв матір переїхати до них, але старенька відмовлялася, не хотіла залишати самотнім свій будинок, та й вважала, що так у сина більше шансів одружитися вдруге.

– Ні, ні, – поспішила заспокоїти Ніна Михайлівна, сплеснувши сухими зморшкуватими руками.

– Все у хлопчиків добре, – додала ніжно. – У тому числі і завдяки тобі, Насте. Я знаю, як ти їм допомагаєш. Приїхала ось сьогодні в гості до них, вирішила зайти подякувати.

– Ну що ви, – Настя зніяковіла, – ми по-дружньому, по-сусідському…

– За це і дякую. – зупинила Ніна Михайлівна. Насті почулися у її голосі жорсткі нотки.

– Не ображайся на мене, Настя. Я жінка похилого віку, але чим можу, тим і віддячу. Не виходь за Андрія заміж. – Димчасті очі старенької потемніли і, не моргаючи, застигли на Настіному обличчі.

– Що перепрошую? – Настя не розуміла, що відбувається.

– Звідки ви знаєте про Андрія? Чого ви взагалі хочете від мене? Аааа, – Насті здалося. Що вона здогадалася, куди хилить Ніна Михайлівна. – Я ж вам пояснюю, я Володимира вашого не люблю, ми просто друзі, сусіди. – Настя розсміялася, але сміх вийшов розгубленим та схвильованим.

– І це знаю. І те, що помилку робиш, теж. Не за долею тобі Андрій. Не буде з ним щастя. Почекай трохи, зустрінеш свого судженого – Сергієм звати.

Настя переступала з ноги на ногу, дивлячись у сутінки, що напливають, аби не зустрічатися з пронизливим поглядом Ніни Михайлівни. За спиною в хаті лунав сміх, хтось фальшивив, підспівуючи модному співакові, а тут, на ганку навіть повітря застигло, наче вслухаючись у старечий голос.

– Не розумію. – здалася Настя.

– Ворожила тобі. А це завжди правду говорить. Не виходь завтра заміж. Як можу, так і дякую. – Ніна Михайлівна повернулася і твердою ходою попрямувала до сусіднього будинку.

– Вже точно не шкільна вчителька, – майнуло в голові у Насті, яка проводила стареньку поглядом. – Бррр, – струснула вона головою. З дому вже чулися вигуки подруг, які втратили господиню.

Весілля було пишним і веселим. Відсвяткували, але це щастя не принесло. Незабаром Андрій став нервовим без видимих ​​причин, дедалі частіше затримувався на роботі, а після повернення було видно, що він гульбанив. Настя ображалася, потім влаштовувала сварки, пробувала мовчати, пробувала сваритися.

Результат був той самий – чоловік пропадав частіше і довше. Через чотири роки Настя перестала надіятися. Просто зібрала свої речі, прихопила пухнастого котика та поїхала.

Будинок чекав її і зустрів терпким запахом дерева та сушеного полину. Як виявилось, це Ніна Михайлівна розвішала над дверима та вікнами маленькі пучки, акуратно перев’язані червоною ниткою. «Від нечистого» – розвів руками Володимир, зніяковіло посміхаючись.

У його будинку тепер господарювали спритні руки його нової дружини. І тупотіли босі ніжки другого сина, якому ось-ось мало виповнитися два роки. Настя привітно помахала новій сусідці і підморгнула малечі. Будинок обійняв її та заспокоював.

За вікном темніло. Настя сиділа за столом і крутила в руках чашку в червоний горох. Кіт муркотів на колінах. І тут згадався дівич-вечір. І Ніна Михайлівна. Того вечора Настя не надала значення її словам. Струснувши головою, повернулася веселитися до подруг. А зараз згадала і посміхнулася. Раптом на столі блимнув телефон, брязнуло сповіщення про повідомлення. Соц мережі. Настя не заходила на свої сторінки давно, не до цього було.

– Привіт! Нарешті знайшов тебе)) Прізвище змінила, я й не знав. – Прочитала Настя. Відкрила профіль і хвилину не моргаючи дивилася на екран. Сергій Бондаренко.

Вони виросли тут разом. Щоліта, починаючи з трьох років, вони проводили у бабусь. Спочатку разом вели розкопки на городах, замість пісочниць, потім Сергійко заступавчся за Настю від великого півня, а Настя плела йому вінки, як свому лицарю та герою. Яких тільки пригод із ними не було за тридцять літніх місяців. А потім вони виросли.

І приїжджали рідше, і майже не бачилися, і говорити ставало важче, і менше за загальні теми. Потім Настя чула, що Сергій після служби залишився продовжувати кар’єру. Далі не стало діда Сергія, бабусі не стало ще раніше. Дім їхній був порожній стояв і вже хилився, город заростав колючками дикої малини.

– Привіт, – відповіла Настя. І телефон не замовкав до ранку, сповіщаючи про нові повідомлення. І Настя писала та писала у відповідь. Вони знову могли говорити про все на світі, як колись сидячи на березі річки з саморобними вудками. Сергій закінчив службу та повертався до рідних країв.

Сім’ї не було, друзі розгубилися. У планах було відновити стару сільську хату. Настя розповіла про себе та невдале заміжжя. І про бабусиний будинок. І згадали того півня. І як пірнали з розгону в озеро. І як з гірки на великах наввипередки. І ще багато чого…

Пророцтво Ніни Михайлівни збулося. Сергій став чоловіком Насті. Цього разу Настя виходила заміж за коханням і була твердо впевнена, що ніяких чорних дір попереду не буде, тільки сонячне майбутнє, що пропахло свіжою травою.