За молодості я не вважав себе якимось особливим красенем. Та й зараз не вважаю, але я завжди усвідомлював те, що чудово розумію дівчат і їхні проблеми, прагнення. Це допомагало мені знайти з ними спільну мову і вступити в романтичні стосунки.

Єдине, що мене могло розчарувати, це коли мене на першому або другому побаченні починали називати другом. О ні. Витрачений даремно час і увага, але так траплялося дуже рідко. Так, я бігав за спідницями, не приховую, але обіцяти кохання до гробу – цього я ніколи не робив.

Ну, подумаєш, разом добре провели якийсь час, а потім я вирішив просто переключитися на щось інше? Які наші роки? Знайдеш собі ще когось. І, крім того, я досі впевнений, що за місяць чи близько того людина ніяк не може по-справжньому закохатися. Так, симпатія, не більше того.

Всі подальші страждання – це просто вигадка, самонавіювання. Запитайте в учених, вони вам точно це підтвердять. Потім я познайомився з нею. Чи то від нудьги, чи то від стресу я дозволив собі не бути з нею чарівним розумником. Я був собою і навіть трохи гіршим.

У кафе ми могли говорити більше про мої проблеми, ніж про її, і, напевно, це мене в ній і підкорило. Рідко яка дівчина витрачатиме кілька годин на одяг і макіяж, щоб потім, сидячи за дальнім столиком, вислуховувати, які запитання її кавалеру ставили на співбесіді.

Роботу я отримав, чому був невимовно радий. Цю справу ми разом і відсвяткували. І, попри те, що у мене з’явився новий, навіть симпатичніший, варіант, його я проігнорував. Ми стали гуляти як офіційна пара. Стали розмовляти телефоном довше звичайного, а потім і з’їхалися.

Така банальщина, якщо чесно, але що поробиш, якщо так воно і було. Тому немає нічого дивного, що через півтора року ми одружилися. Першим у нас народився син. Скільки з ним було нервів, скільки ночей ми недоспали, але я завжди любив і буду любити свого сина, хоч би як там було.

У дружини спочатку проявлялося щось на кшталт післяпологової депресії: вона не хотіла сидіти з дитиною, займатися нею, а я багато працював, тож не міг приділяти їй достатньо часу. Коли нарешті вийшло взяти відпустку, дружина попросила мене більше часу приділяти сину.

Вона ж хотіла “розвіятися”, побути трохи з подругами, щоб не збожеволіти від свого материнського життя. Тоді, напевно, вона і зрадила мене вперше. Вичислити це було легко: дружина – любителька заснути просто перед телевізором, а її телефон повідомлення було видно на екрані.

Так я і дізнався, що на тій прогулянці, коли я сидів удома, були далеко не тільки подруги. Та й то, лише перші півгодини. Потім їхнє місце зайняла інша людина. Загалом нічого нового, багато хто з подібним стикався. І я вирішив, що розлучення – це найадекватніше, що ми повинні зробити.

На ділі в мене нічого не вийшло. Дружина довго виправдовувалася, клялася всім, чим тільки можна, що це був її перший і останній раз. Що вона не знала того чоловіка, і їй просто захотілося щось змінити у своїй рутині. Так, мовляв, буває у тих, хто нещодавно народив. Гормони та інше.

Мені було гірко, але я розумів, що, розлучившись з нею, я приречу свого сина на життя без батька, або з вітчимом, що найчастіше буває ще гірше. Тому прийняв важке для себе рішення і обрав нічого не робити. До народження доньки все було більш-менш нормально.

Дружина стала домогосподаркою. Я ніяк не міг її контролювати, поки був на роботі. Просто уважніше прислухався до її розмов телефоном і час від часу стежив за повідомленнями, коли її не було поруч. Ну пробачив, значить, пробачив. Так, осад залишився, але жити можна.

Ось тільки це не був щасливий кінець. Тому що вдруге, відомий мені принаймні раз, вона зрадила мене, коли нашій другій дитині виповнився рік і кілька місяців. І це був уже не “випадковий” вечір не з тим чоловіком. Це вже був навіть невеликий роман, що тривав близько місяця.

Цього разу вона не була такою жалюгідною і безпорадною. Так, перші хвилини вона благала, падала на коліна, просила мене пробачити її, але коли я сказав, що вдруге – це вже зовсім інша справа, вона змінила тактику. Почала в усьому звинувачувати мене – я не приділяю їй часу й уваги.

Заявила, що їй не подобається, як ми живемо, моя зарплата, наша квартира. Її все це вже давно не влаштовує. Здавалося б, як це змінять інтрижки з іншими чоловіками? Але розмова вже йшла не про неї, а про мене. Не було б у нас дітей – я б поводився зовсім по-іншому.

Якби я дізнався про зраду в день весілля, просто перед усіма її і моїми родичами, я б ні на секунду не став сумніватися. Дав би ляпаса і все б скасував, але діти – це інше. Вони ж не винні в гріхах їхньої матусі? А з іншого боку, де два, там і три. Я розумів, що це тепер завжди так буде.

Моїм рогам доведеться рости все вище і все густіше. Чи треба воно мені? Я вирішив, що так – треба. Нехай ми й житимемо як чужі. Нехай вона ходитиме наліво, але ті, кому я дав життя, почуватимуться в повноцінній родині. І крапка. Так повинен чинити будь-який батько, не тільки я. Така моя думка.

Я впевнений, що впораюся. Але… Навіть це ще не кінець. Якось раз, спілкуючись із друзями в барі й обговорюючи наших колег, хтось із нас завів розмову на тему подружніх зрад. Майже одноголосною мені порадили зробити тест на батьківство про всяк випадок.

Тут я задумався, але ж правда. Чому я раніше про це не подумав? Хоч буду в курсі. Усе одно так звану дружину я вже нічим не ображу. Гірше, загалом, не буде. Ну ось нещодавно і зробив. На свою голову. За результатами тесту я батько лише свого сина, а дочка зовсім від іншого чоловіка.

Дружина навіть не знає, від кого саме, але живемо ми всі разом уже кілька тижнів, знаючи цю інформацію. Я перестав спати, погано їм. Мені все це страшенно не подобається, і я не знаю, що робити. Хочу дізнатися, чи можу я залишити сина, а дружина нехай бере доньку і йде на всі чотири сторони?

Я розумію, що донька – теж чиясь дитина, але не моя, як і моя дружина – теж чиясь жінка, але вже точно не моя. А що, як дітей віддадуть матусі, а мене залишать без штанів, зате з обов’язком виплачувати аліменти?

КІНЕЦЬ.