Моя дочка намагалася вигнати мене з мого власного будинку. Незважаючи на всі її зусилля, їй це не вдалося, бо правда та закон були на моїй стороні.

Вона використовувала всілякі тактики: висувала вимоги, шукала жалості та поширювала брехню про мене серед наших родичів та знайомих, і все це для того, щоб жити більш комфортно…

Коли я почала працювати за кордоном, їй було 19. Вона вже була дорослою, тому я не відчувала провини, особливо в порівнянні з подругою, яка залишила маленьких дітей.

Я була зосереджена на своїх цілях, і у моєї дочки, яка з дитинства страждала надмірною вагою, здавалося, не було проблем з цим.

Я передала їй свою квартиру, коли вона вийшла заміж, розуміючи важливість старту для нової сім’ї. Я не змогла приїхати на весілля, але відправила гроші як подарунок.

Мій зять оцінив цей жест, усвідомивши моє становище. Однак моя дочка з того дня стала більш вимогливою.

Через деякий час, щоб підтримати мою хвору матір, дочка і зять запропонували продати її будинок, взявши її до себе, на що я неохоче погодилася, вважаючи, що це підтримає їх молоду сім’ю.

Згодом здоров’я моєї матері погіршилося, та й динаміка сім’ї змінилася. Коли настав час повертатися, я зрозуміла, що спільне проживання – це не варіант, тому я купила будинок на околиці міста, що здивувало та засмутило мою дочку.

Вона звинуватила мене в егоїзмі, не розуміючи моїх намірів покращити своє життя, а не лише їхнє. Незважаючи на ці труднощі, я забрала свою матір жити до себе, прагнучи миру для нас обох.

Скарги і недорозуміння моєї дочки, що продовжуються й досі, висвітлюють глибоко вкорінену проблему в наших відносинах.

Я дійшла висновку, що важливо встановити кордони зі своїми дітьми, щоб уникнути подібних конфліктів у майбутньому.

КІНЕЦЬ.