Тетяна Василівна виховувала доньку сама, без чоловіка. Їй доводилося багато працювати, майже завжди на півтори ставки, і вона мріяла про кращу долю для доньки.

Іринка її вивчала англійську з репетитором, ходила вчитися танцям.

– Ох і красуня у тебе виросла! – нахвалювали Тетяну Василівну сусідки. – От би тепер їй нареченого хорошого.

– У тому то й діло, – відповіла Тетяна Василівна. – Хлопців багато, а де хорошого взяти? То замолоду гульбанять, димлять, то гуляють по дівках, то руки ні до чого не можуть прикласти.

Сусідки перезиралися, але більше нічого не говорили, а між собою шепотілися:

– Тоді треба одразу принца. Якщо такі запити у Тетянки…

Але мріям Тетяни Василівни про хорошого нареченого не вдалося справдитися. Її Ірина, якось повертаючись пізно з танців, сіла на автобус, вся змокла від весняної зливи.

– Ох, оце дощ на вулиці, як із відра! – сказала Ірина, посміхнувшись водієві, молодому хлопцеві, який кивнув їй, щоб вона сіла до нього ближче.

– Що, нема з ким побалакати? – запитала Ірина. – Пізно, і людей немає нікого, майже порожній автобус.

– Так я їду в автопарк. Закінчую на сьогодні роботу, – кивнув водій.

– Як? І мені пів дороги знову йти пішки й під дощем? – розчаровано сказала Іра.

Водій подивився на неї й запитав адресу. Іра відповіла, і він поблажливо пообіцяв довезти її до будинку.

– Дякую тобі велике, ти – диво людина. Інший би ні за що не погодився… – почала дякувати хлопцеві Ірині.

– Погодився б будь-який… Ти така гарна… – одразу відповів водій, і посміхнувся Ірині. – Але з тебе боржок.

– Скільки? – Іра поспішила порахувати гроші в кишені плаща.

– Не скільки, а побачення… Згодна? – попросив хлопець. – Мене звуть Вʼячеслав.

Іра засміялася і кивнула. Ну, якщо побачення, значить побачення. Вона ще раз уважно подивилась на хлопця. Він був темноволосий, з синіми очима, і досить симпатичний.

Так вони познайомились. Після першого побачення були призначені наступні. Незабаром Ірина зрозуміла, що закохана. Славко теж полюбив дівчину, і наміри його були найсерйознішими. Цього він не приховував із самого початку. Його відкритість, чарівність, мужність і променисті добрі очі підкорили Іру.

Якийсь час їй вдавалося приховувати від матері побачення, і сам факт появи Славка в її житті. Але незабаром мати про все здогадалася по сяючих очах доньки, її настрою та бажанню причепуритися.

– Хто він? – насамперед поцікавилася мати, строго дивлячись на Ірину. – Я сподіваюся, це гідний хлопець?

– Звичайно, гідний, мамо, я б не стала… – почала Іра виправдовуватися перед матір’ю.

Мати посадила дочку на табуретку в кухні і почала розпитувати. Її цікавило все. Скільки років, хто батьки, в якій квартирі живуть, яка освіта, де працює й скільки заробляє.

Ірина була вражена кількістю питань та меркантильності матері.

– Нічого тут такого немає, – зауважила їй мати, бачачи червоні щоки Ірини та мокрі очі. – Я тебе одна виховувала, і хочу тобі тільки добра. Ти маєш розуміти, що доля вирішується саме у твої молоді роки. І добре вийти заміж – це найважливіше для дівчини. Другого шансу може й не бути. Ось як у мене. І якщо ти помилишся, то все життя може бути зіпсоване… Повір мені.

Почувши, що Славко всього-на-всього водій, Тетяна Василівна сплеснула руками і закрила долонями обличчя.

– Та ти зовсім вже! На вашому курсі стільки перспективних студентів, яким при бажанні світить хороша кар’єра, а вона знайшла собі якогось водія автобуса! Ірино, не сміши мене, і скажи, що це жарт і всього лише швидкоплинна закоханість, і не більше!

Ірина все розуміла. Вона з дитинства чула ці слова та настанови матері. Але тепер, коли вона вперше покохала, їй здалося, що весь світ руйнується і зникає від кожного слова її матері.

– Мамо, я люблю його. І він мене теж… – наважилася сказати Ірина, ковтаючи сльози. – Ти ж його навіть не бачила. Він хороший…

– Мені його бачити не треба. Одне слово, що він водій, вже говорить про те, що хлопець не хоче розвиватися, вчитися, будувати кар’єру, і межа його мрій – крутити кермо весь день! Мені соромно за тебе! Ти, моя дівчинко, гідна більшого. Подивися на себе!

Вона підвела до дзеркала дочку.

– Ти красуня, розумниця, і на тебе дивляться хлопці. Цього року закінчуєш навчання. І весь світ перед тобою. І куди тобі водій?

Іра в голос заплакала, і побачення того вечора не відбулося. Вона сказала по телефону Славку, що в неї температура. Але Славко занепокоївся і попросив відвідати її й принести ліки.

Іра категорично відмовилася. За її незвично строгим і засмученим голосом Славко зрозумів, що не тільки нездужання винне в їхньому невдалому побаченні.

Мати тріумфувала. Вона тепер контролювала доньку з особливою старанністю, і всі вечори Ірина сиділа вдома. Так минуло два місяці.

І коли, нарешті, Тетяна Василівна заспокоїлася, донька піднесла їй неймовірний сюрприз.

– Матусю, – сказала вона, показуючи матері диплом. – От я й вивчилася, і тепер дипломована юристка. Спасибі тобі велике!

Вони обійнялися, Ірина трохи хвилювалася.

– Це ще не все, що я хотіла тобі показати, – тихо сказала вона і поклала на стіл якийсь папірець.

Мати здивовано взяла його. То було свідоцтво про одруження.

Тетяна Василівна побіліла. Ірині довелося покласти її на диван і принести склянку води.

– Отак підступно! – тихо сказала Тетяна Василівна. – Зрадливо, потайки, підло! І це моя дочка…

– Матусю, порадій за мене! Я вийшла заміж за коханого чоловіка. Я потім вас познайомлю, коли ти звикнеш… – Ірина ніби не чула образ, вона пішла у свою кімнату і почала збирати речі.

Мати встала і з подивом дивилася як байдуже дочка складає свій одяг у валізу.

– Ні, я не розумію, куди ти зібралася? – нарешті спитала вона.

– Додому, ми живемо поки що у Славка, у його батьків, – незворушно відповіла Ірина.

– Що значить поки що? – Тетяна Василівна не впізнавала свою дочку. – Ви так майстерно ховалися від мене, і тепер я зовсім нічого не розумію.

– Так, ми зустрічалися таємно, вдень, і наше кохання стало від цього тільки міцнішим. Ми навіть обійшлися без весілля, – сказала Ірина, посміхаючись.

– Бідолашна моя дівчинка, він причарував тебе, ти навіть не одягала білу сукню! Ти втратила таке світле свято, про яке мріють усі дівчатка з дитинства… – Тетяна Василівна заплакала.

– Нічого, головне, кохання. А біла сукня якраз і була… Тільки ти її не бачила. Ти ж не пішла б на моє весілля! Ти зробила все, щоб ми не бачилися зі Славком, але ми зустрічалися. І вирішили якнайшвидше розписатися… – розповіла Ірина.

– І як ти плануєш із ним жити? – Тетяна Василівна знову ставала строгою. – Не все життя ж у його батьків жити?

– Ти б мені теж не могла допомогти у придбанні квартири. І вони не такі багаті люди. До речі, дуже щирі, – спокійно відповіла Ірина. – Ми зі Славком скоро їдемо на заробітки. Поки що буде гуртожиток, поки не заробимо на житло.

– Ах ось як! Значить, і тут без мене все вирішили… Нічого собі родичі! – Тетяна Василівна заплакала від безсилля. – Ну, подумай же ж ти про мене! Як я без тебе тут одна? Ну, приходьте поки що до мене жити, чи що… Правда, я не знаю, як я зможу порозумітися з ним, з цим, Славком…

– Ні, мамо. З тебе досить, ти й так виховала мене й вивчила… Дякую…

– Що ж! – знову вигукнула мати. – Ось воно, твоє дякую! Дуже швидко стала дорослою й розумною! Швидко матір саму залишила. А я ж тобі ще могла б стати в нагоді!

Ірина підійшла до матері й обійняла її.

– Звичайно, ще станеш в нагоді, матусю. І все буде добре. Ми такі щасливі зі Славком. До речі, він вступатиме на заочне в наш інститут.

– Ой, як уві сні… Ну й влаштувала ти мені кіно… Ну, хоч би познайомила мене з ним. А то поїдеш невідомо з ким… – схлипувала Тетяна Василівна.

– Добре. Він тут, у коридорі біля дверей, зараз покличу, – сказала Ірина.

– Як?! Біля дверей?! – захвилювалася Тетяна Василівна. – Що ж ти його за дверима тримаєш, ох, ну так… Спершу мені сказала…

Славко зайшов у коридор з квітами і простягнув їх Тетяні Василівні.

– Радий познайомитись, В’ячеслав. Вибачте нас за таку ситуацію, ми просто нічого не змогли придумати кращого… – він поцілував руку тещі.

– Як діти, їй-богу, все приховували, – Тетяна Василівна дивилася на симпатичного молодого хлопця.

Стрункий, красива зачіска, манери, посмішка, і пекучо-сині очі…

– Доню, я уявляю, що Славко думає про мене, – зітхнула Тетяна Василівна. – А я ж всього лише недолуга мати…

Вони попили чаю на кухні, молоді розповіли, коли і куди точно їдуть, і обіцяли дзвонити й тримати матір у курсі всіх своїх справ.

– Тільки одне прошу, не зникайте, досить цих ігор, мені радісно знати про вас, як ви і що, інакше я не витримаю… – просила мати.

Славко з Іриною поїхали. Батьки проводжали їх на пероні. Там і познайомилася Тетяна Василівна зі своїми сватами. Як не дивно, через деякий час вони почали часто дзвонити один одному і зустрічатися на свята.

– Мої квартиру купують. Збираються новосілля відзначати, тож ми зі сватами їдемо, у гості запрошені. На їхній машині, – розповідала Тетяна Василівна своїм сусідкам.

– От і добре! Значить, задоволена зятем, Василівно?! – усміхалися жінки.

– Головне, що дочка задоволена. А що мені? Аби вони були щасливі. Наша справа тепер така, треба їм довіряти, – з покірним виглядом відповіла Тетяна Василівна.

…Через три роки Іринка народила доньку. У декреті вона часто приїжджала з дочкою, яка вже підросла, до матері і батьків чоловіка.

І всі раділи внучці, як найдорожчому й найбажанішому гостю…

Тетяна Василівна змінилася. Вона заспокоїлася, почала більше приділяти уваги собі, своєму здоров’ю і в неї з’явився друг, про якого вона не розповідала дочці.

Нехай поки що Ірина не турбується, мало що за людина.

А якщо вже все буде добре з Петром Івановичем, то потім вона й скаже всім про своє кохання…

КІНЕЦЬ.