У 18 років я вийшла заміж, щоб вирватися з неблагополучного сімейного життя після смерті матері та алкоголізму батька.

Через роки мій шлюб розпався, показавши справжнє обличчя чоловіка, і я знову опинилася на самоті, поки в моєму житті не з’явився Петро.

Він був добрим і уважним, але його мати відразу ж не схвалила мене, затаврувавши як “розведенкою” через моє минуле розлучення.

Незважаючи на мої спроби налагодити з нею стосунки, мати Петра залишалася ворожою, погрожуючи позбавити його спадщини, якщо ми одружимося. Ми продовжували жити, частково підганяючись моєю вагітністю, але поява дитини тільки посилила ворожнечу.

Мати Петра, нав’язлива і озлоблена, відмовлялася визнавати нашу дитину, а Петро залишався пасивним, повторюючи, що вона вже стара і не повинна напружуватися.

Одного разу її звинувачення та спалахи вилилися в драматичну сцену у нас вдома, де вона ображала мене і хотіла мені зла, завдаючи шкоди моєму здоров’ю та благополуччю нашої дитини.

Коли я зажадала, щоб вона трималася подалі від нас, Петро вважав за краще її нам, залишивши мене і нашого немовля одних. Після кількох днів мовчання я намагалася знайти вихід чи примирення, але отримала відмову та пропозицію Петра розлучитися, посилаючись на здоров’я його матері.

Тепер я зіткнулася з лякаючою перспективою самотнього материнства, чіпляючись за слабку надію, що Петро зможе повернути собі хоч якесь почуття відповідальності.

І все-таки, незважаючи на метушню, я готуюся до майбутнього, орієнтованого на мій добробут і благополуччя моєї дитини, невизначеної, але рішучої.

КІНЕЦЬ.