Все життя я був опорою для молодшого брата. Мої дні та ночі наповнювалися нескінченними зусиллями щодо його захисту та підтримки.

Я завжди був поруч, коли він повертався додому пізно, провалював іспити або потрапляв у халепу. Я завжди ставив його потреби вище своїх, ігноруючи власні обов’язки та бажання.

Але ось настав момент, коли я зрозумів: моє терпіння закінчується. “Я не можу так більше,” – сказав я собі, сидячи у своїй кімнаті, оточений підручниками, які я повинен був прочитати до терміну,

у той час як мій брат вкотре гуляв з друзями. Якось увечері, коли він повернувся додому і спробував тихенько прослизнути повз мою кімнату, я зупинив його. “Ми маємо поговорити,” – почав я. Його погляд був втомленим, але водночас зухвалим. “Що знову не так?”

– Відповів він з іронією в голосі.

“Я втомився все за тебе розхльобувати. Я більше не збираюся прикривати тебе і виправляти твої помилки. Ти повинен почати брати відповідальність за свої вчинки”, – суворо сказав я. На обличчі мого брата з’явився вираз подиву, потім занепокоєння.

“Я … Я думав, ти завжди будеш поруч, щоб допомагати мені в таких справах ” – тихо промовив він. “Допомога – це одне, але повністю брати твоє життя на себе – зовсім інше.

Я люблю тебе, брате, але ти маєш вчитися самостійності,” – відповів я. Ця розмова стала поворотним моментом не тільки для нього, а й для мене.

Я усвідомив, що даючи йому безмежну свободу, я лише посилював проблему. З того часу мій брат почав більш відповідально ставитися до своїх обов’язків, а я навчився говорити “ні”, коли це було необхідно для його блага. Ми обидва виросли з цього досвіду, зміцнивши наш зв’язок та розуміння важливості особистих кордонів та відповідальності.

КІНЕЦЬ.