Мені 45 років, свої діти – студенти, навчаються в столиці, а ми живемо в Броварах – це зовсім близько. Син і донька живуть в гуртожитку, але приїздять майже що вихідних додому. І я не маю ніякого бажання виховувати племінницю чоловіка.

Через цю ситуацію в нашій родині “буря”, всі вважають, що я маю погодитися. Розповім історію спочатку і сподіваюся, що почую слушні поради.

Молодша сестра мого чоловіка Уляна працює в іншому місті. Її немає вдома місяцями. Вона давно розлучена, колишній чоловік теж проживає в іншому місті. У них є донька Іванка, їй 8 років. Майже з народження дитина живе у чужих людей: подруг, нянь і так далі.

У нашому місті постійну няню знайти не виходить, навіть за добрі гроші. Поки племінниця не ходила до школи, мати ще могла її то там, то там влаштувати. Зараз все складно через школу. І ось остаточно постало питання, куди подіти дитину.

Поміняти роботу на іншу, в нашому місті, зовиця не хоче. Забрати доньку до себе – також. Сестра чоловіка просить, щоб ми забрали дівчинку до себе на майже постійне проживання, каже, що платитиме гроші.

Як я вже сказала, у нас з чоловіком Дмитром двоє дорослих дітей, вони погодки і вже студенти. Ми обоє працюємо. Поставити спальне місце та стіл для уроків особливо нема де, бо чоловік в колишній дитячій влаштував собі кабінет.

До того ж ми живемо в іншому від школи районі, тож нам треба буде щодня возити племінницю до школи. Ще й собаку вигулювати треба. Часом вранці не встигаємо. Уроки увечері вчити – а ми вже далекі від цього.

Чоловік втомлюється на роботі, тож з племінницею проводжу весь час я. А мені вже 45 років, вік дає знати, стомлююся. І взагалі, хочу пожити для себе – займатися в залі, їздити в театр іноді, зустрічатися з подругами, ходити до косметолога і проводити час з рідним чоловіком.

Коли ж ще, а не зараз, присвячувати всьому цьому час? Власні діти виросли, здавалося б – ось вона, воля. Так ні, маю клопіт з чужою для мене дитиною. Хоч Іванка і хороша дитина, але – не моя, я люблю своїх дітей і маю з ними чудові взаємини, розуміння, з нетерпіння чекаю їхнього приїзду додому у вихідні.

Навіщо мені ще одна дитина? Не моя? Якій я мушу віддавати свій час і сили, а вона потім про мене скоріше за все і не згадає, коли виросте – скільки таких випадків.

Чоловік мене розуміє .але не може категорично відмовити сестрі. А я можу. Але Уляна тоді ображається на нас обох, мовляв, дитину її нема з ким залишити при живих родичах.

Я люблю племінницю. Із сестрою чоловіка не хочеться псувати стосунки. Діма таки іноді заявляє, що треба забрати дитину до себе повністю. Але частіше просто мовчить із цього питання.

Я не знаю що мені робити. Брати на себе ще одну дитину не хочу на постійній основі, хочу спокійно жити своєю сім’єю! Читати. дивитися фільми, ходити в кафе з чоловіком і і вигулювати нашу собаку.

І ще хочу, щоб сестра чоловіка сама взяла на себе відповідальність за свою дочку – вона ж мати, ну як так?!  А Уляна мене не хоче чути. І виходить замкнуте коло. Що робити? Порадьте, будь ласка.

Джерело