У хаті стояла тиша. Всі розійшлися, залишилися тільки дві близькі подруги Маргарити Петрівни, які прибирали зі столів і мили посуд на кухні, зрідка перемовляючись пошепки.

Маргарита Петрівна, вся в чорному, сиділа за спорожнілим столом.

– Ось ми з тобою і обидві вдови, Надю, – тихо сказала вона і низько схилила голову.

Надя взяла її долоню обома руками, потім несподівано обняла за плечі і притулила до себе. Маргарита Петрівна, враз ослабнувши, гірко заплакала.

У Наді не було по-справжньому теплих і близьких стосунків зі свекрухою, так, рівно-родинні, без конфліктів, без сварок. Але зараз Надя зазнала такої жалості до цієї жінки, що на хвилину забула про власну біду. За якихось п’ять років втратити і чоловіка, і єдиного сина.

Батьки Надіного чоловіка жили у приватному секторі, поминки по Сергію влаштували там. Столи просто у дворі накрили. Подруги Маргарити Петрівни зі скорботними обличчями з’явилися на ганку. Глянули на Маргариту Петрівну. Одна з них звернулася до Надії:

– Ми там все вимили, Надю. Чоловіки завтра прийдуть, допоможуть столи та лави прибрати. Будемо вже йти, залишайтеся з богом.

І, кинувши сумний погляд на подругу, обидві пішли.

– Маргарита Петрівно, ходімо до хати.

Андрійко спав у дальній маленькій кімнаті. Декілька днів вони поживуть зі свекрухою. Надя переживала за неї, але та виявилася міцнішою, ніж Надя думала. Сама вона ніби завжди була внутрішньо готова до такого. Коли чоловік щодня з ранку до вечора за кермом знаєш, що на дорозі будь-що може статися.

На другий день, як годиться, знову сходили на могилку.

– Мабуть, завтра додому поїдемо з Андрійком, Маргарито Петрівно.

– Так скоро? Пожили б ще.

Її очі знову зволожилися.

– На роботу мені незручно діставатися.

Надю відпустили на кілька днів.

Вранці за чаєм Маргарита Петрівна спантеличила невістку.

– Я ось що подумала, Надю. Може, вам із Андрійком до мене переїхати? Великий будинок. На городі все своє можна вирощувати. Чого кожній поодинці у своєму кутку сидіти? Будинок тепер все одно вам з Андрійком дістанеться, так і жили б. А квартиру здавати можна, все-таки гроші не зайва. Адже без зарплати Сергія тепер…

Надя в роздумах пила чай.

– Я подумаю, Маргарита Петрівно.

Їй зовсім не хотілося жити в одному будинку зі свекрухою, займатися городом. І тим більше здавати з любов’ю облаштовану їх із Сергієм квартиру. Але й ображати Маргариту Петрівну різкою відмовою теж не хотілося.

– Подумай, Надю, тільки не тягни.

Тут Наді спала на думку одна, як їй здалося, вдала думка, як м’якше обійти це питання. Вона знала, що Маргарита Петрівна дуже любить онука.

– Маргарита Петрівна, дитячий садок Андрійка скоро закриють на чотири тижні, як зазвичай це влітку робиться. Звичайно, буде чергова група, але, самі розумієте, у такій ситуації, з незнайомими дітьми… У Андрійка зараз таке пережиття, я досі не зрозумію, як він сприйняв, що батька більше нема…

– Звичайно, Надю, нехай живе в мене. Тут хоч повітря свіже.

– А по п’ятницях забиратиму на вихідні.

– А навіщо туди-сюди? Тиждень працюй, у себе живи, а на вихідні у нас залишайся.

– Гаразд, там побачимо, – слабо посміхнулася Надя.

– Так ти його одразу і залишай у мене. Бог із ним, із цим садом. Скільки днів до закриття залишилося?

Надя розгубилася.

– Ну добре. Тільки в нього тут зовсім нема речей. Я тоді ввечері завезу.

Андрійко, здавалося, навіть зрадів, що залишається у бабусі, і Надя поїхала, відчувши полегшення.

Звісно, ​​на вихідні вона залишалася у будинку Маргарити Петрівни, не могла відмовити, переживала щоб не образити. Дитячий садок, нарешті, запрацював у звичайному режимі, але не встиг Андрійко відходити туди і кілька днів, як занедужав. Надя просиділа з ним, потім Андрійко ходив у садок два тижні і знову занедужав. Зрозуміло, що від переживань.

– Маргарита Петрівно, допоможіть. – Наді довелося зателефонувати свекрусі. – На роботі висловили невдоволення, мовляв, перегинаєш вже з відпустками. Може, посидіть із Андрійком? Мені зараз втрачати роботу ніяк не можна, самі розумієте.

– Як не допомогти, Надю.

– Дякую, Маргарито Петрівно, беріть таксі, я оплачу.

– Ох, ні, Надю, щодня їздити туди-сюди у мене сил не вистачить. А таксі дорого.

– То поживіть у нас.

– Ні, люба, мені звичніше в себе, та й Андрійку на свіжому швидше стане краще, так що вези його до мене і ні про що не турбуйся.

Довелося Наді збирати речі, та на таксі везти сина до Маргарити Петрівни.

– Надю, ти над моєю пропозицією подумала?

Надя на секунду забарилася з відповіддю.

– Якщо чесно, навіть і подумати ніколи не було.

Свекруха, не дивлячись на Надю, підібгала губи і похитала головою.

Цього разу Андрійку справді швидко стало краще і він ходив у садок вже три тижні, як трапилася нова біда. Надю тимчасово перевели на інший об’єкт. Він був далеко, і Надя не встигала забрати Андрійка з садка. Знову довелося просити допомоги у Маргарити Петрівни.

– А може, Андрійку взагалі до садка не ходити?

– Ні, Маргарито Петрівно, це останній рік перед школою, він дуже важливий.

Спочатку Надя забирала сина від свекрухи щодня, потім Маргарита Петрівна запропонувала:

– Хай Андрійко у мене живе на тижні.

Надя згнітившись погодилася. Справді, виходило так, що додому вони добиралися вже пізно, Надя втомлювалася, Андрійка теж вимотували ці роз’їзди.

У п’ятницю Надя приїхала за сином. Андрійко, побачивши її, раптом насупився.

– Андрійко, ти що?

Андрійко глянув на матір спідлоба і відвернувся, насупивши брови і надувши губи.

– Андрій, збирайся, поїхали, ти що?

– Не хочу додому, – тихо промовив Андрійко.

Надя була здивована такою раптовою зміною, зазвичай син чекав на неї і з радістю їхав додому.

– Маргарита Петрівно, що відбувається?

Свекруха не зводила на Надю очей. Вона дивилася на Андрійка, наче розмовляла з ним поглядом. Надя сіла поруч із сином, взяла його руку до своєї.

– Андрійко, пора додому.

Андрійко вперто мотав головою.

— Із сусідськими хлопцями сьогодні познайомився, грали разом, може, через них не хоче їхати, — сказала Маргарита Петрівна.

– Андрійку, наступного разу побачиш своїх друзів, а зараз поїхали додому, будь ласка.

Наді дуже хотілося побути вдвох із сином у вихідні. Андрійко  глянув на бабусю так, ніби питав, як йому вчинити.

– Їдь, Андрійку, їдь.

Андрійко зліз із стільця і ​​вирушив збирати свої речі. “Щось тут не так”, – подумала Надя.

Наступної п’ятниці у Наді зламався комп’ютер, і її відпустили раніше. Вона вирішила забрати Андрійка додому прямо із садка. Хотіла попередити Маргариту Петрівну, але та не взяла слухавки.

На доріжці, що веде до хвіртки дитячого садка, вона зустріла свекруху, яка вела внука за руку.

– Здрастуйте, а мене сьогодні раніше …, – Надя зупинилася на півслові.

Андрійко, побачивши її, різко зупинився і сховався за спину Маргарити Петрівни. Та теж встала і, забувши привітатись, дивилася на Надю так, ніби її застали зненацька.

– Я вам дзвонила. Хотіла сказати, що сьогодні сама заберу сина.

– А я, напевно, вже виїхала, а телефон-то вдома забула.

У цей момент у сумці Маргарити Петрівни заграла мелодія.

– Ой, – запереживала вона, – думала, що забула. Не чула, отже.

– Андрійку, пішли додому, – не звертаючи уваги на свекруху, сказала Надя.

Андрійко відповів не одразу.

– Я до бабусі хочу.

– Синку, завтра вихідний, ти забув? Цей час ми проводимо з тобою, а потім знову поїдеш до бабусі.

– Не хочу з тобою! – раптом вигукнув син.

Надя застигла від здивування.

– Не знаю, що й таке, – залепетала Маргарита Петрівна. А в самої очі забігали.

Вона повела Андрійка за руку і спробувала пройти повз Надю.

– Стійте! Ви куди? Андрійку!

– Не треба зараз переконувати його, Надю. Бачиш, що з ним відбувається. Якби гірше не зробити. Ти їдь до себе. А ми вже потім розберемося, – тепер свекруха говорила з Надею повчально, як із школяркою.

Надя і схаменутися не встигла, як Маргарита Петрівна швидким кроком відвела Андрійка, і вони зникли з поля зору. Надя заплющила очі і потрясла головою. Що, відбувається! Їхати за ними? Чи справді послухати свекруху і поки що дати спокій сину? Надя вирішила поїхати до себе додому. Увечері подзвонила свекрусі, спитала, як Андрійко.

– Нормально все, пограв на вулиці, зараз чаю поп’ємо і до сну готуватимемося.

Наді здалося, що Маргарита Петрівна хотіла якнайшвидше завершити розмову. Все це їй не подобалось. Потрібно розібратися.

Надя відчувала, що затягувати не можна, тому в неділю зателефонувала виховательці Андрійка, дуже приємній жінці, з якою у Наді були чудові стосунки, і попросила її чимось допомогти.

Вранці у понеділок Надя зателефонувала свекрусі та переконалася, що та повела Андрійка до саду. Надя відпросилася з роботи раніше. Вона приїхала до дитячого садка і стала так, щоб їй було видно, хто входить у хвіртку. Незабаром Надя побачила Маргариту Петрівну і за три хвилини отримала смс від Олени Сергіївни, виховательки: «Можете йти, у вас 10 хвилин». Це означало, що Олена Сергіївна попросила Маргариту Петрівну пройти з нею на бесіду. Діти гуляли і залишилися під наглядом іншої виховательки.

Надя підбігла.

– Андрійку, – покликала вона сина.

– Мамо!

Андрійко спочатку забарився, розгубився, а потім побіг до неї.

– Сину, рідний мій, можеш пояснити, що відбувається?

Надя обіймала сина, цілувала у щоки. Андрійко ховав очі, а потім притулився до неї і зашепотів у вухо.

– Мамочко, бабуся сказала, що ти скоро знайдеш іншого чоловіка, і у вас з’явиться нова дитина, а я не потрібний.

– Що? – Надя не вірила у почуте. – Вона так сказала?

Андрійко закивав, дивлячись на її обличчя.

– Вона сказала, що я йому чужий буду, і він мене виставить. І ще сказала, що з нею мені краще. І ще сказала, що тоді в мене буде свій власний комп’ютер, – квапливо шепотів син.

– Ось…! – Надя тихо промовила недруковане слово.

– Що, матусю?

– Це все неправда, Андрійко, пішли швидше.

Вони вийшли за територію саду і почали чекати. Маргарита Петрівна з’явилася незабаром. Вона йшла, і в її очах був таке пережиття, що Надя не змогла промовити всі заготовлені слова. Маргарита Петрівна крокувала, і не зводила очей з Наді, а коли підійшла, губи її затремтіли, і вона стала навколішки. Прямо в пожовкле осіннє листя.

– Пробач мені, Надю!

Надя почала її піднімати.

– Вставайте, Маргарита Петрівна. Ну що ви! Люди дивляться.

– Пробач мені, Надю, – знову сказала Маргарита Петрівна, підвівшись.

– Як ви могли таке дитині сказати, ви хоч розумієте, що могли зробити. – Надя похитала головою.

– Я не знаю, що на мене найшло Надю! Наче й розумію, що не нісенітниці говорю, а ніби й не я це! Наче хтось інший за мене говорить! – сухою зморшкуватою шкірою Маргарити Петрівни потекли сльози.

«Господи, як вона різко постаріла, бідна». – подумала Надя.

– Ви що, всерйоз хотіли у мене сина відібрати? – Зітхнувши, запитала вона.

Маргарита Петрівна махнула рукою.

– Не знаю, Надю. Кажу, сама не розумію, як так вийшло. – Вона дістала з кишені хустку, почала витирати сльози. – Він же єдиний рідний у мене і залишилася – Андрійко. Ти мені не дочка. Я спочатку взагалі не вірила, що у вас все складеться, коли Сергійко тебе привів, таку акуратну, біленьку, інтелігентну таку.

Ну, думаю, не наша порода. Сергій шофер простий. Але не казала нічого. Немає в мене такої звички – чоловікам суперечити. А як не стало Сергія, я й думаю – а що тебе тепер тримає. Адже ти не з нашого міста. У моїй хаті жити не хочеш, думаєш, не бачу. Та гаразд, не ображаюся я. Ти молода, рано чи пізно іншого чоловіка зустрінеш. Переживаю тільки, що Андрійка відвезеш, і залишусь я одна.

Маргарита Петрівна ще більше заплакала.

– Не збираюся я нікуди їхати, заспокойтеся, – лагідно сказала Надя.

– Правда? – Очі Маргарити Петрівни просвітліли.

– Правда. А ви – бабуся Андрійка і завжди нею будете.

– Ой, Надю, мало не наробила я справ. Ти вже пробач мені.

– Добре, Маргарита Петрівно. Зараз ми з Андрійком поїдемо додому. Завтра я його відведу до дитячого садка, а ввечері ви заберете. Після роботи я приїду до вас, і ми поговоримо добре?

Надя йшла з сином додому і думала, як добре, що не має тяжкості в неї на душі. Як це добре.