Ще зі шкільних років Ольга мріяла про кар’єру журналістки.

Вона навіть у школі брала інтерв’ю у своїх однокласників, потім у шкільній газеті публікувала свої нотатки.

Після закінчення школи вступила в інститут на факультет журналістики. До речі Ольга була найдбайливішою та найталановитішою студенткою на факультеті. Всі однокурсники пишалися нею, а викладачі пророкували блискуче майбутнє.

Але бажати і мріяти одне, а доля розпоряджається по-іншому, подає сюрпризи, і не завжди приємні.

Закохалася студентка Ольга у викладача інституту на четвертому курсі. Степан викладав, а вона вчилася. Між ними зʼявилося кохання, та таке, що не могли жити один без одного.

Так і не закінчивши інститут вона вийшла заміж за Степана, бо чекала на дитину. Народилася донька Уляна. Ольга повністю поринула в материнство, сиділа вдома, дбала про доньку.

Поки донька підростала Ольга, не замислювалася, що в її житті можуть відбутися якісь зміни. Просто дбала, займалася з Уляною, мріяла ще про сина. Вона вважала, що чоловік Степан у неї найкращий, а вона найщасливіша.

Коли доньці виповнилося п’ять років, вона раптом помітила, що Степан частенько затримується на роботі. Став дратівливим, відстороненим, розсіяним. Іноді Ольга запитувала щось, а чоловік відповідає невпопад. Замислилась Ольга.

Але в цей самий час вона зрозуміла, що знову чекає дитину.

Степан прийшов з роботи пізно. Він зайшов на кухню і ахнув.

Ольга накрила шикарний стіл з різними смаколиками.

-Кохана, у нас що якесь свято? – здивовано запитав він. – Щось я не пригадую яке, нагадай, будь ласка?

-Так! Свято! У нас буде ще один малюк! У нашій родині буде поповнення! – радісно сказала Ольга.

-Як малюк? Навіщо нам ще одна дитина? – здивовано й невдоволено запитав чоловік.

Жінка застигла від здивування. Ольга ніяк не очікувала такої реакції чоловіка. Вона думала він зрадіє, бо коли вперше дізнався, що буде дитина, він був дуже щасливий. Радів, коли народилася донька, грався з нею. Вона дивилася на Степана тривожно та розгублено.

-Я думала ти зрадієш…

Ольга не розуміла, що відбувається. Та згодом вона збагнула, що до чого.

Чоловік сказав, що друга дитина їм не потрібна, і треба якось вирішити це питання. Ольга послухалася.

Але не минуло й року, як чоловік залишив її із донькою. Пішов до іншої, мабуть до чергової студентки. Ольга довго плакала. Донька, яка дуже любила батька, постійно запитувала:

-А де мій тато? Я сумую, чому його довго нема? Мій тато найкращий.

Ользі довелося її говорити:

-Уляночка, тато поїхав у відрядження, надовго. Так що поки не чекай на нього.

-А коли приїде?

-Не знаю, дочко, але швидше за все не скоро, – ховаючі очі говорила вона.

Минав час, Ольга працювала, навчилася жити без чоловіка. Уляна вже навчалася у другому класі, як раптом заслабла, скаржилася матері на нездужання. Ольга себе заспокоювала:

-Нічого, все буде добре, донька видужає.

Але в неї було якесь передчуття. Час минав, а донька почувала себе все гірше.
Після численних обстежень їй відверто сказали, що в її доньки все дуже серйозно, але надії втрачати не потрібно.

Та Ольга, навіть не будучи фахівцем, розуміла, що шансів дуже мало.

Вона потім сама себе вмовляла, їй нема на кого сподіватися, треба триматися, донька не повинна бачити її сльози.

-Як жити далі? Для кого жити?

Ольга просила Бога, благала, потім почала часто відвідувати церкву. Вона довго стояла перед іконами, і начебто їй ставало легше.

-На все воля Божа… – часто думала вона.

Вона сподівалася на краще, сподівалася на диво, сподівалася, що донька одужає. Але дива не сталося…

Ольга з донькою повернулися додому. Незважаючи на самопочуття, Уляна була рада своїм іграшкам, книжкам.

А найголовніше поряд була мама… Вечорами вони з мамою читали книжки, Біблію.

А ще сталося важливе у житті Уляни – тато, дізнавшись про те що вона слаба, почав відвідувати їх часто.

Донька дуже раділа, коли приходив батько, приносив іграшки, книжки.

Ольга, часто вдивляючись у обличчя доньки, думала про своє життя, думала коли і які гріхи вона могла зробити.

-Яка ж я була тоді нерозумна, послухалася чоловіка. Та ненароджена дитина – це мій найголовніший гріх. Хотіла втримати чоловіка біля себе. Можливо, за це я тепер і розплачуюся. Точніше, розплачується моя донька за мій необдуманий вчинок.

Вона постійно докоряла себе.

-Ми рідко замислюємося над тим, як часто за наші помилки розплачуються наші діти.

Часто плакала:

-Господи, за що це все моїй донечці, вона дитина, у неї немає гріхів. Це я винна, а не вона.

Ольга старалася, щоб донька не бачила її сльози, але іноді дочка помічала, що мама плакала.

-Мамо, ти знову плакала через мене? Я тебе дуже люблю, не плач будь ласка, – обіймала вона своїми худенькими рученятами матір.

-Я теж тебе дуже люблю, доню. Не буду більше плакати, я тобі обіцяю, – ледве стримуючи сльози, говорила Ольга.

-Мамо, а скоро розквітнуть проліски? – раптом запитала дочка.

-Напевно, через півтора місяці, як тільки зійде сніг. Настане весна і розквітнуть проліски. А чому ти запитуєш, доню?

Уляна про щось зосереджено думала, мабуть, мріяла про щось про своє. Вона дивилася у вікно, погляд її був відчужений, начебто вона була не тут. Потім задумливо глянула на маму і тихо сказала:

-Мені сьогодні уві сні сказав Бог, що мене не стане, коли розквітнуть проліски…

Ольга побіліла, відчула тремтіння, що пробігло по ній. Але все-таки знайшла в собі сили не заплакати:

-Доню, це лише сон. Усі люди бувають слабі і одужують. Ось і ти одужаєш і підемо з тобою в парк.

-А тато з нами піде?

-Я думаю так. Звичайно піде, адже він тебе любить.

Наступного дня пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Степан із речами, в руках тримав іграшку – великого сірого зайця.

-Привіт, як донька?

-Знову температура. Вчора не було, а сьогодні знову. А ти прийшов до нас назовсім, із речами? Наша донька давно на тебе чекає.

-Так, я прийшов назавжди, – Степан став на коліна і тримаючи її за руки, продовжував:

-Вибач, Олечко, пробач. Нам треба розпочати все заново. Вибач мені, якщо зможеш, пробач за все. Я давно вже переглянув своє життя, все зрозумів, ріднішої і коханішої за тебе і доньки в мене немає нікого на світі. Розумієш, нам треба спробувати бодай заради нашої доньки.

Ольга дивилася на нього згори донизу, потім потягла його за руки і кинулась в обійми.

-Бог пробачить, Степане, і я пробачаю. Так, наша донечка дуже хоче, щоб ми були разом.

Степан пройшов у кімнату до дочки, Уляна дивилася і посміхалася, вона завжди чекала на нього.

-Привіт, моя принцеса! Як ти себе почуваєш? Дивись, хто до тебе прийшов, – простягаючи великого зайця, сказав він.

-Вже краще. Який величезний заєць! Це буде мій найкращий друг!

-Але це ще не все. У тебе незабаром день народження, і я хочу знати, який подарунок ти хочеш отримати від мене?

-Тату, а ти справді виконаєш моє будь-яке бажання на день народження?

-Звичайно справді! Навіть не сумнівайся, доню!

Уляна довго й уважно дивилася на батька, йому здавалося, що перед ним доросла дочка.

-Тату, будь ласка, повертайся до нас. Не йди більше від нас. Ми з мамою дуже тебе любимо. І я найбільше хочу, щоб перед сном ти завжди заходив до мене.

Степан ледве стримував себе, переживав, що сльози підуть струмком… І у нього таки вийшло. Він обійняв її:

-Я нікуди не піду більше, я тобі обіцяю, моя принцеса. І перед сном завжди бажатиму тобі на добраніч.

Поцілувавши доньку, він вийшов на кухню, був схвильований і білий:

-Степане, що? Щось із донькою?

-Ні-ні, з Уляною все гаразд. Вона попросила, щоб я більше не йшов…

Минула зима, розквітли проліски. Уляни не стало в тихий, сонячний день…

Через три місяці Ольга і Степан стояли в церкві, тримаючи свічки. Ольга відчувала в собі нове життя, що зародилося, а чоловік тримав її за руку. Вони стояли перед вівтарем, священник вінчав їх.

Ольга подумки говорила:

-Доню, рідненька, для мене ти була промінцем світла. Бачиш, твоя мрія збулася. Ми з татом вінчаємося, і я знаю, що ти зараз за нас радієш, ми з татом завжди пам’ятатимемо про тебе…