Як не дивно, та в мене сьогодні був досить таки хороший день, адже ми з моїм онуком, Дмитриком, гуляли майже весь день та гралися в різні ігри цікаві. Сьогодні син з невісткою мали перевести гроші і тому я цілий день говорила, що зводжу Дмитрика в дитячий парк, де багато різних ігор, батути, солодощі, він дуже любить там відпочивати, ходить туди, як на свято.

Справа в тому, що мої діти трохи більше 2-ох роки тому поїхали за кордон працювати, обрали саме Польщу, мали вже давно звідти повернутися, але залишилися, адже роботи вдома немає, тому заробити хотіли ще. Вони нам гроші з онуком висилали, адже я маю маленьку пенсію, на все не вистачає, а дитячі речі та хороші продукти дорого коштують у наш час.

А вже ввечері ми пили чай і я читала йому казочку, як раптом задзвонив мій телефон. Я швиденько підвелася, адже весь день чекала цього дзвіночка. Як виявилося це зателефонував мій син Іван, напевно сказати, що «гроші перевів» і що ми можемо ними користуватися.

Я взяла телефон і відразу взялася до розмови:

– Привіт, синочку, а я подумала, що ви про нас вже забули, адже ми з Іваном весь день чекали переказ, я обіцяла його відвести в його улюблене місце, але грошей немає, виходить негарно якось, з моєї сторони, адже я його підвела. Сподіваюся все добре у вас і ти гроші вислав, Іване, – відразу радісно защебетала до сина свого я.

– Привіт, мамо, як ми з дружиною можемо про вас забути. Почекай хвилинку.

І телефон взяла моя “улюблена невістка», і відразу почала говорити мені, ніби виправдовуватися:

– Доброго вечора, ми вам сьогодні грошей не дамо, вибачайте вже. Не виходить у нас, інші плани, – сухо сказала вона.

– Чому? – здивовано запитала я.

– Мені подзвонила моя мама і попросила грошей, щоб купити нову пральну машинку, бо стара у неї поламалася вже, тому поживіть поки на свою пенсію, вже якось викручуйтеся без нас, – і поклала телефон, не пояснивши більше нічого.

Я була дуже здивована і простояла з телефоном біля вуха ще хвилин 5, адже не могла збагнути відразу всього, що відбулося і все що почула я. Яка пральна машинка для дорослої жінки, коли онука треба годувати, сина її. Я дуже розлютилася і зателефонувала синові:

– А ти чому мовчиш? На які гроші мені Дмитра годувати? Чому ви зі мною не порадилися? А якщо в мене й копійки за душею немає? Це ж ваша дитина.

– Мамо, ну розумієш щоб теща з тестем кредит не брали ми їм грошей позичили. А у тебе пенсія є, тому як – небудь проживете цей час, а в наступному місяці перешлемо грошей, та й скільки вам двом потрібно зараз в селі.

– У вас совість є?

– Мамо, давай, бувай вже, незручно говорити. Я передзвоню тобі потім, як матиму час. Ця розмова вже нічого не змінить.

Я, правду кажучи, була здивована дуже від почутого, як можна настільки байдуже відноситься до дитини? Купити якусь пральну машинку, не думаючи про те що треба сина годувати. І ще купують дорогу таку, яку я собі точно дозволити не зможу.

Я сама дуже добре знаю свого Івана і він точно так не міг вчинити, навіть додуматися до такого, а ось чому він слухає лише невістку і не думає про сина, а про тещу свою, я зрозуміти не можу.

Коли трохи пізніше я знову подзвонила Іванові і хотіла висловити все що я про них думаю, то він мені відразу сказав:

– Мамо, давай не будемо сперечатися з тобою, коли заспокоїшся – тоді й передзвони. Давай, бувай.

Як я розумію тепер, то зараз все те сімейство невістки повним ходом проживає на гроші мого Івана, і навряд хтось щось йому потім віддає, а він сидить, нічого не розуміючи. Добре собі так влаштувалися – живуть, як хочуть, а їх дитина на мені. Годуй, чим хочеш, живіть, як знаєте.

Звісно, мені нічого не шкода для свого онука, я дуже його люблю, найрідніша для мене людина на цілому білому світі. Але чому ми маємо рахувати кожну копійку, економлячи мою пенсію, поки його батьки живуть на широку ногу і витрачають гроші, як вважають за потрібне? Я не вірю, що вони там без копійки сидять. просто хочуть, щоб я тут сама витрачалася, а вони, за рахунок цього, зекономлять добре.

Мені здається ще пару років він попрацює на те сімейство і невістка та від нього піде, залишивши мого сина з дитиною одних, адже я бачу, що теплих материнських почуттів до Дмитрика вона не має, шкода дитини.

А як воно насправді в житті буде ніхто не знає. Ну нічого, буде і нашої вулиці свято, я зателефонувала своїй подрузі Наталі і позичила у неї грошей. І ми з Дмитриком задоволені поїхали на його улюблені батути. Мій онук був щасливим весь день: сміявся, веселився і жодного разу не запитав про батьків.

А мені дуже сумно, що у них таке життя. Яка б мати такого хотіла для своїх дітей? Що я можу зробити? Як бути далі? Як жити нам? І чи можу я сама щось змінити?

Син з невісткою не збираються повертатися з-за кордону, а мені дуже шкода онука.

Джерело